17.2.

Серед лайки, штовханини, ричанна та криків я встигаю розібрати тільки несамовитий крик Іллі, від якого в мене волосся стає дибки:

— Як ти посмів до неї доторкнутися?! Я тебе знищу, падлюко!

На моїх очах Ілля різко б’є Назара в живіт — і цей громила, який може задавити мене одним пальцем, складається вдвоє.

Мій рятівник нахиляється до його вуха й щось сердито шипить, та я не можу почути ні слова. Тільки перекошене від люті обличчя Кулаченка натякає мені, що нічого хорошого Ілля не сказав.

Серце й без того калатає, як навіжене, коли з іншого боку коридору лунає гнівний крик тітки Фаїни:

— Ілля! Що ти робиш? Залиш хлопця в спокої! Ілля, негайно припини цю бійку, я тобі кажу!

Ілля робить помилку: відволікається на крик тітки Фаїни — і відразу ж пропускає удар від Назара.

— Зупиніться! — кричу я і закриваю обличчя руками, коли хлопці валяться на підлогу й починають вовтузитися та дубасити один одного, ніби уявили себе учасниками боїв без правил.

Паніка стукає в мої скроні молоточком — і я не можу відвести погляду від Іллі. Це дивовижно, але він перемагає непереможного Назара. У це складно повірити, але є хлопець, який сильніший за громила Кулаченка. І саме зараз, доки тітка Фаїна кудахче поруч, Ілля добряче дає Кулаченку і у хвіст і в гриву.

Я б так і стояла з розтуленим ротом, дивуючись цьому диву, але десь знизу почувся пронизливий стогін. Це страждає вдарений Назаром Боря, який так і залишився лежати на підлозі.

— Як ти, Боря? — зітхаючи, сідаю біля жертви незаслуженного гніву психопата.

— Яна… — стогне від болю Боря і, знайшовши мою руку, міцно її стискає. — Ти як? Він відчепиться від тебе, Яно… Я не дозволю йому тебе скривдити…

Мовчки зітхаю. Що ти Боря не дозволиш? Очі невільно косяться в бік двох забіяк, яких тітка Фаїна силкується розійняти, але все марно. Стараюся не думати, чим завершиться цей мордобій. Однак мені на диво спокійно. Назар не переможе Іллю по-чесному, а це означає: мені нічого не загрожує.

— Тобі так сильно боляче? — обережно питаю я Борю, який так і лежить на підлозі. Хочеться допомогти йому підвестися, але, схоже, в такому положенні він почувається цілком комфортно…

— В голові паморочиться… — слабким тоном зізнається Бориско і вмощує свою голову на мої коліна. — Я трішки полежу… потім мені стане легше…

Розтуляю рота, але не наважуюся заперечити… Він постраждав через мене, невже я не можу проявити до нього хоч краплю жалю?

— Дуже добре… — шумно видихає Боря, прилаштувавши свою голову. — Мені точно стане краще.

Однак краще Борі стати не судилося, бо Ілля втратив цікавість до переможеного Кулаченка і підлетів до мене, піднімаючи мене на ноги так стрімко, що голова мало не запаморочился вже в мене.

— Ти як? Він тебе скривдив? — занепокоєння та страх в голосі Іллі розливається всередині мене солодким теплим сиропом. Карі очі, переповнені хвилюванням, дивляться пронизливо та прямісінько в душу. Так хочеться знати, Ілля, як навчився ти так вдало брехати і вдавати з себе іншого, що навіть після всього, що я сьогодні про тебе дізналася, — моє дурнувате серце однаково тріпоче в твоїх руках… — Яно?

— Все добре… — сухо відповідаю я.

Руки Іллі, які ще мить тому наносили страшні удари, зараз доторкаються до моєї спини та волосся так невагомо та ніжно, що я і не дихаю, не в силах зупинити це, не бажаючи це зупиняти…

Я б забула хоча б на мить про все, що я сьогодні дізналася. Я б довірилася лише своєму серцю, яке плавиться в грудях від ніжності рук та турботи в карих очах. Однак тітка Фаїна вириває мене з цього марива своїм суворим тоном:

— Викличи охорону, Ілля. Пофарбованого треба виводити. А Борискові я зараз надам першу допомогу!

— Я сам, — Боря підводиться на ноги та відмахується від турботи моєї тітки.

— Яно! Негайно в кімнату! — тітка мало не ричить. — А ти, Ілля, влаштуєш ще хоча б одну подібну вечірку — я тебе власноруч відшмагаю!

— Я таким не захоплююся, Фаїно Іванівно, — не зводячи з мене очей, відповідає Ілля. — Однак щось мені підказує: дядько Панас цілком може полюбляти подібні розваги.

Кусаю губу, щоб не засміятися, а тітка б’є Іллю по спині долонею.

— Ай! — театрально жахається парубок, який витримав бій із найбільшим психопатом, якого я знаю. — В усіх жінок у вашому роді така важка рука, Фаїно Іванівно? — і знову дивиться лише на мене.

— Не раджу тобі це перевіряти, Ілля! — гримає тітка, хапаючи мене за руку та тягнучи до себе. — Не забувай про що ми говорили!

Вислизаю з рук Іллі і плетуся за тіткою, придавлена цим шаленим днем і тим, що мені довелося дізнатися…

Про все я подумаю потім… А зараз — хочу в душ. Змити з себе цей день; змити «Назара», його аромат, забути його назавжди. Згорнутися калачиком під ковдрою і… більше ніколи не відвідувати вечірки.