17.1.

— Назар! — кричить Боря, який щойно прийшов і побачив нас із Назаром у дуже компрометуючому положенні. — Що ти собі дозволяєш? Зараз же відійшов від Яни!

Жовна заходили по вилицям Кулаченка, але він прибрав свої руки від мене і ступив на крок назад, даючи мені змогу відчути майже забуте в його потисках відчуття свободи та можливості дихати не огидним парфумом, а залишками свіжого повітря, які Назар ще не встиг зіпсувати своєю присутністю.

— Про який борг йшла мова? — врізавшись гострим поглядом у Кулаченка, допитувався Боря. Я ще не бачила його таким сердитим. — Хіба ми з тобою не домовилися, Кулак?

— Це між мною та Яною, Кротенко! — відрізав Назар таким тоном, що я боюся, якщо Боря продовжить — у хід підуть уже дебелі кулаки цієї звірюги.

— Все, що стосується Яни, стосується мене! — верещав Боря, шаленіючи з кожною миттю все більше, а я розгубилася від такої заяви.

— Яно… — зрозумівши, що від Назара Боря нічого не доб’ється, він поглянув на мене та почав допитувати мене: — Який борг?

— Не втручайся в це, Кротенко! — горланить Назар, а мене починає трясти: ця його лють цілком непередбачувана й лякаюча. Я боюся, що все це закінчиться погано, але й зупинити це не маю сили… Я змучена та втомлена. Єдине, чого я хочу, щоб ці хлопці обоє стулили свої пельки та забралися куди подалі від мене!

— Ще раз: це не твоя справа, Кротенко! — здається, ще мить і Кулаченко почне дихати вогнем. — Звалив звідси по-хорошу, інакше я тебе вдарю об цю стіну!

— Я винна йому гроші! — не витримую я і наражаю себе на гнів Назара. — На тій клятій вечірці в Козленка я штовхнула Назара в басейн — і його дорогоцінний айфон вийшов із ладу! — я шипіла кожне слово, насолоджуючись витягнутим писком Кулаченка, якому не до вподоби, що я так вільно говорю про наш секрет.

Риси Борі, на відміну від Назара, який виглядає ще жорсткіше, ніж до цього, стають м’якшими: він явно почуває себе краще, від того, що відтепер знає, що нас поєднує з Назаром.

— Стільки? — шокує Боря запитанням. Однак на мене він більше не дивиться, зосередившись на Кулаченкові. — Я готовий оплатити борг Яни.

— Боря… — видихаю я, приголомшено на нього витріщаючись. — Це мій борг. Я сама…

Однак ні Боря, ні Назар і не дивляться на мене. Напруга між хлопцями досягає критичної точки — і мені здається от-от станеться вибух.

Я чекала від Кулаченка агресії, а він вразив мене відповіддю:

— Що ж, вирішив зіграти в лицаря? — пирхає Назар. — Тоді погугли ціну останнього айфону і помнож її на 2. Карту мою ти знаєш.

Що? Кулаченко погоджується ось так просто?

Боря не бариться і дістає з кишені свій телефон. Дивлюся, як під гіпнозом, не моргаючи, на його пальці, які швидко бігають дисплеєм смартфону, а потім Боря показує Назару екран телефону з результатом транзакції.

Як тут бідній дівчині з глузду не з’їхати? На моїх очах один мажор переводить на рахунок іншого мажора суму, яку б я і за рік не заробила!

— Принцеси нині дорогі… — скалиться Кулаченко й жадібно облизує губи, дивлячись на екран свого телефону, який вібрує сповіщенням про надходження коштів.

— Задоволений? — пирхає Боря, ховаючи свій телефон.

— Чи задоволений я? — не зводячи очей зі свого девайсу, Назар звучить вдавано спокійно.

Однак я не встигаю і моргнути — як велетенський кулак негідника приземляється на обличчя Борі — і жертва звіриної люті Кулаченка падає на підлогу, хапаючись за носа та стогнучи від болю.

— Ось тепер я майже повністю задоволений, — повертаючись у мій бік хижо блимає очима найбільша падлюка у світі. — А ти, Яно…

Я так і заклякла біля тієї ж стіни, де нас помітив Боря, боячись зробити зайвих подих, не те що рух.

— Не думай, що я забув чи пробачив… — велетенські долоні стискають мої плечі з такою силою, що я ледь не пищу. — Ми ще побачимось, Сотник.

Мене б’є озноб. Я заплющую очі, не в змозі бачити пику Кулаченка. Але він не поспішає залишити мене в спокої і нахиляється до мого вуха:

— Наступного разу, Яно, нам уже ніхто не завадить і ти більше не зможеш морозитися. От тоді вже я і… — останні слова Назара тонуть у тупотінні ніг, крикові, лайці та звуках штовханини.

Я наважуюся розплющити очі лише, коли відчуваю, що лапища Кулаченка залишають у спокої мої плечі і я більше не відчуваю гидкого аромату.

Однак я миттю затуляю рота, коли бачу… Іллю.

___

Ну, що? Справжній лицар прискакав) Побачимо тепер, хто кого)