Глава 17.

Перекошене від звіриної люті обличчя Кулаченка саме по собі виглядає моторошно до дрижаків, а ще й обмазане червоною фарбою дітей — воно взагалі наганяє на мене тваринний страх.

Моє плече, яким нелюд штовхнув мене в стіну, так пече, що я не маю сумнівів: «подарунок» від Назара у вигляді синців мені забезпечений… Однак це найменший із усіх клопотів, що чекають на мене, поки я знаходжусь у лещатах монстра.

— Назар! Відійди від мене! — наступаючи на горло власному страхові, я вимагаю від нього неможливого, але й просто мовчати не можу…

Дивлюся в його очі, а там немає нічого людського. Це не очі — це урвища. Темні, безжиттєві, випалені люттю та ще дечим, мені незрозумілим…

— Досить мене переслідувати! — зриваюся на відчайдушний крик, панікуючи з кожною миттю нашої вимушеної близькості все більше та більше. Мене колотить і нудить. Аромат важкого парфуму Назара забиває мої дихальні шляхи — і кожний ковток повітря, якого я шалено потребую, стає все боліснішим та нестерпнішим. — Поверну я твої гроші! — у відчаї вчергове б’ю сталеві плечі та намагаюся відсунути від себе стіну. — Ну, не можу ж я за день їх заробити, Назаре!

— Яно…

Мружуся щодуху та, здається, максимально втискаю шию в плечі, коли обличчя мого ката опиняється зовсім поруч з моїм.

Зараз я багато б віддала за можливість телепортуватися чи проходити крізь стіни! А без суперсили я сама аж ніяк не можу впоратися із цією нечистю!

— Назар! — жахаюся я, широко розплющуючи очі та напружуючись до дзвону в скронях, коли холодні пальці Кулаченка доторкаються до моєї шиї.

Втискаю долоні в його груди, намагаючись відштовхнути від себе це живе жахіття — і, о, диво, Назар все-таки забирає свої пальці від мене.

— Хочеш, я сьогодні пробачу тобі борг? — не відсуваючись від мене ні на сантиметр, Назар і далі тисне на мене своїм тілом та аномальною лякаючою енергетикою. — Яно?! — гримає звір, не почувши від мене відповіді миттєво.

А я… що я? Хіба я не розумію, що він виставить мені таку умову, що я остаточно не зможу вибратися із цього глухого кута…

Тому я і далі мовчки дивлюся на нього, все глибше провалюючись у сипучі піски безнадії.

— Або ж… — надривно дихачи, випалює Назар, скаженіючи від мого безучастя. — Я вже завтра повернуся в наше місто і… здогадайся, куди я заїду найперше, а?

— У психлікарню?

Мабуть, відчай остаточно вимкнув мій здоровий глузд — інакше не знаю, як пояснити свою шалену сміливість.

Дивлячись на лють у сірих очах Назара, розумію, що від мого випаду він не в захваті. Що ж… більше подобається тиха Яна? Налякана? Мовчазна? Яна, яка не піднімає голову проти терору, який я від нього зазнаю з часів старшої школи…

— Зовсім страх втратила?! — гримає Назар, б’ючи кулаком у стіну біля мого обличчя.

Я здригаюся, але щосили намагаюся звучати рівно, коли відповідаю:

— Мені не треба твоє прощення, Назаре. Я поверну свій борг, — і, перш ніж він ляпне якусь вульгарність, додаю: — Грошима! — зітхаю, розуміючи, настільки це малоймовірно, а все ж продовжую: — Не так швидко, як ти просиш, але поверну.

Кулаченко напружено мовчить, не зводячи з мене очей. Від його прямого погляду я почуваюся так, ніби моєї шкіри доторкаються гострі леза. З кожною миттю в його задушливих отруюючих потисках я відчуваю, що мої сили поступово мене залишають. Однак я мушу триматися, мушу вистояти до кінця!

— Гаразд, — оглушає мене катюга неочікуваним словом. — Однак я подвоюю суму боргу.

— Що?! — тяжко видихаю обурення в його жорстке обличчя. — Назар, ти… ти… найгірший! найпаскудніший із усіх людей, яких я знаю! Так вчиняють тільки закінчені негідники та жалюгідні нікчеми!

Обурення витискає з мене страх — і я щосили лупцюю груди та плечі цієї бездушної машини для катування.

— Ти ж знаєш, як важко мені навіть початкову суму віддати! Як смієш ти ще подвоювати?!

Кого я запитую? До кого я намагаюся достукатися?! Кулаченку чхати на все та всіх, окрім своїх нездорових бажань!

— Однак… — очі хлопця палахкотять вогнем, а губи розтягуються в мерзенній посмішці. Ледь встигаю відштовхнути його пальці, перш ніж він запускає їх у моє волосся, проте мерзотника це не зупиняє і він хапає пальцями моє підборіддя, міцно його фіксуючи. — Ти можеш гарно подумати і прийняти правильне рішення, Яно…

Хапаюся руками за зап’ясток Назара, щосили відтягуючи його від мого підборіддя, але все марно… Я не можу самотужки з ним впоратися.

— Наважуйся, — тоном, сповненим погрозою, шкварчить Назар. — І я забуду про борг, Яно. Обіцяю.

Здавалося, гірше вже просто не може бути, однак з-за спини Кулаченка лунає голос Борі:

— Про який борг?