16.5.

— Яно! Куди ти зникла? — обурено накинувся на мене Боря. — Я шукаю тебе по всьому домі! — і вже спокійніше додав: — Тут небезпечно і вештається безліч моторошних п’яних типів, Яно. Я не хочу, щоб тебе скривдили…

Втомлена та змучена важким днем я мрію лише про подушку та постіль… Та все ж не можу відчути гіркоту в грудях від того, що шукають мене всі: від турботливого Борі — до психа Кулаченка, але тільки не Ілля…

— Все гаразд? — Боря підходить ближче та зазирає в мої сповнені тугою очі. — Виглядаєш сумною…

— Борь… — зітхаю і кусаю губу, наступаючи на свою гордість. Байдуже, байдуже, як Боря буде трактувати мою цікавість — однаково я ні про що інше думати не можу! — Де Ілля?

Боря зводить брови на переніссі, похмуро на мене дивиться і мовчить, здається, цілу вічність. Помічаю, як у його карих очах коїться щось дивне… Він ніби бореться сам із собою, та все ж відповідає:

— А він у себе, — хлопець зачісує рукою своє хвилясте волосся та додає: — Принаймні був у себе… Коли ти втекла — я відразу ж пішов тебе шукати, бо дуже хотів поговорити про нас, Яно… А Ілля залишився з Євою.

«Ілля залишився з Євою», — ехом лунає в моїй голові, стискаючи мій череп усвідомленням…

Серце стискається в грудях і я не стримую розчароване зітхання. Отже, ось так? Розум миттю метушиться і підкидає мені спогади про чоловічий сміх, який я чула в кімнаті Іллі. Усе це разом боляче вдаряє по мені. Однак не так, як наступні слова Борі, які я не хотіла б, а все-таки почула:

— Шкода Єву, — зі співчуттям зітхає Боря. — Вона закохана без пам’яті, мріє про серйозні стосунки та спільне майбутнє, а Ілля… він просто грається.

Сама не зрозуміла, як Боря взяв мене за руку ти ми пішли в бік сходів.

— Грається? — перепитала я приречено. Невже Ілля ось так поводитися? Цей неймовірний хоробрий чудовий хлопець грається дівчатами?..

— Ох, — нове зітхання Борі. — Хоча я і дуже високої думки про свого друга, але… буду чесним, Яно, з дівчатами Ілля поводиться огидно. Не знаю нікого, хто з такою легкістю та без відчуття провини ламав би серця. Бідолашна Єва…

Слова про Єву мене насторожили. Якою-якою, та бідолашною я цю навіжену точно не вважаю.

— Борь, але ж Клопова… вона ж не в собі! Переслідує Іллю, а він… – згадую слова Толі. – А він не хоче з нею бути!

— Не в собі! — пирхнув Боря. — А хто її такою зробив? Ти гадаєш дівчата стають такими від хорошого життя? Ілля брехав їй місяцями, обіцяв серйозні стосунки колись потім, бо він, бачте, ще не готовий! — Боря міцніше стискає мою руку. — Невже б ти на її місці не з’їхала з глузду?

Ми спускаємося сходами, а я ловлю себе на думці, що мені хочеться з’їхати ними вниз. Я зовсім нічого тепер не розумію… 

– Звісно, Ілля нікому не афішує про “стосунки” з Клоповою, – зневажливо веде мову Боря далі. – Тільки я та деякі його близькі друзі знають про нього та Єву. Йому це вигідно, розумієш?

Розумію? Я не знаю, як таке можна зрозуміти… В моєму світі близьких люблять, бережуть та цінують. Як мій тато, маму. А ось так: просто кимось гратися – я не можу це збагнути…

– Якщо ніхто не знає, що в Іллі зв’язок з Євою, то він вільний для інших дівчат, розумієш?

Як же так? Невже так буває? Те, що я бачила і відчувала сама; те, що говорили мені інші; те, що розповідає зараз Боря — це все змішується, вариться і вибухає в моїй голові. Не знаю, не знаю, не можу тепер нічого второпати…

Спускаємося на перший поверх, здається, цілу вічність. Я не можу спинити рій думок, який атакує мене нещадно.

Ще й Боря не стихає ні на мить. Притискається ближче й шепоче в саме моє вухо:

— Мені так шкода, Яно… Ілля ж мій друг. Проте я нікому б не бажав такого хлопця.

Холодні пальці торкаються моєї спини і заспокійливо її гладять. Тільки мені зовсім не стає спокійніше… Різко вириваюся з потиску Борі й ступаю на останню сходинку сходів.

— Оттакої! — чую вигук за спиною, а сама до болі стискаю зуби. — Ілля вже з іншою! Чекай-чекай, в цій напівтемряві не розгледів. Це ж…

Біля протилежної сходам стіни стоїть господар вечірки. Під ліктем — рука з яскравим манікюром дівчини, яка сама дуже ефектна. Аж в очах рябіє від її барв: саме насиченого кольору зелене волосся чого варте. Блискуча коротка спідниця переливається в мерехтінні світломузики, а чорний короткий топ не приховує світлу шкіру живота. Татуювання, безліч прикрас… Дівчина нагадує мені якусь епатажну співачку.

Вона стоїть біля Іллі дуже близько і, усміхаючись, щось шепоче на вухо.

— Бачиш, який він… — чую я шепіт Борі. — Ще одна дівчина, з якою розважається Ілля, — я заплющую очі, не бажаючи бачити цю картину, однак слова хлопця примушують мене витріщитися та переосмислити побачене ще раз: — Щоб ти розуміла, Яно, всю ступінь безсоромності Іллі — ця дівчина — не хто інша, як наречена його друга. Наший гульвіса і таким не гидує. Ні честі, ні гідності в нього немає…

Самовдоволений, переможний, отруйний голос Борі вражає мене кожним новим словом так сильно, що в очах починає темніти від масштабів зіпсованості Іллі…

Частина людей, сміючись, покинула хол, і це дало мені змогу бачити місцевого серцеїда без перешкод. Так наші погляди і зустрілися.