16.4.

У холі стабільно багатолюдно та гучно. Якщо Ілля ще коли-небудь влаштує такий бедлам — я заберу дітей і ми або в готелі переночуємо, або будемо гуляти містом. Хто нам зашкодить? Однаково всі негідники міста зібралися тут.

Пилип хлопчик знаменитий навіть серед друзів Іллі. Бо ж варто маленькому бешкетнику з’явитися в будинку — гультяї відскакують від нього подалі, немов від прокаженого. А нам і добре: без зайвої метушні та в цілковитій тиші ми дістаємося до сходів.

Терпіти на спині увагу всіх та кожного видається мені не просто. Я видихаю тільки на другому поверсі в крилі дітей. Доводиться повмовляти Пилипа хвилин десять, щоб переконати насамперед піти у ванну кімнату та відмитися від бруду.

— Час купатися! — щойно мене приводять у потрібну кімнату — я намагаюся підбадьорити трьох бруднуль, які дивляться на мене у всі очі та виражають цілком різні емоції.

— Нарешті! У мене вже носик свербить! — всміхається Полінка, щаслива привесте себе до ладу.

— Вождь може і без купання обійтися! — пирхав Пилип, який був найбруднішим серед дітей. — Мені ще треба план на завтра скласти! Не маю я зайвого часу на ці марні справи!

— Вождю варто було б і купання додати в свій план на день. Тоді ти й нервувати не будеш, що воно не вписується, — всміхаючись, відповідаю Пилипу й обережно знімаю забруднений одяг Дані, якого купання не лякає. Задоволене пригодами обличчя малюка сяє — і я розумію, що, можливо, іншої нагоди бачити його таким слухняним не буде.

— Я подумаю про це, — замислено відповів Пилип, вдаючи слухняність, але хитринки в зелених очах від мене не приховалися, — але завтра.

— Говорять, найкращий день почати був учора, Пилипе, — пригладжуючи чорнявого чубчика Дані, дивлюся на його старшого брата. — А якщо ти ще й на завтра перенесеш — то взагалі відстанеш на два дні! Невже вождю пасує пасти задніх?

Пилип насупився, пирхнув, але все ж підійшов до білосніжної раковини й не без роздратування почав відмивати своє брудне обличчя та руки.

“Том Сойер наших днів!” – думаю собі та й всміхаюся.

— Що? — обурюється Пилипко, помічаючи мої емоції в дзеркалі. — Глузуєш?

— Ти нагадужш мені героя книги Марка Твена…

Полип здивовано розтуляє рота, думаючи певний час, чи можна вважати це порівняння за образу чи ні, та все ж посміхається:

— А знаєш, Сойер — крутий! Він такі схеми провертав. Поважаю цього героя.

А про бруд, звісно, ні слова… Пилипе-Пилипе, схеми в голові. Усе ясно з маленьким генієм.

У душ Пилипа Сойера ніяким вмовлянням завести не вдалося. Ледь сполоснувши ноги, він витер їх рушником та погодився принести Дані чистий одяг.

Полінка вже вмилася та чистила зуби, доки я набирала воду у ванночку для наймолодшого вихованця, який наспівував одному йому зрозумілий мотив і не міг дочекатися, коли він уже буде купатися.

— Взе? — перепитував він мене, уриваючи свій спів лиш на мить, щоб почути моє «ще ні» та співати пісеньку й далі.

— Ось одяг, — це повернувся Пилип та залишив речі для молодшого брата на стелажі біля дверей. — Я буду вартувати в коридорі, щоб ніхто не зайшов.

— Ти наш захисник, Пилипе! — всміхаюся хлопчику, який рішучою ходою покинув ванну кімнату.

Дані, на відміну від старшого брата, купатися подобалася. Як каченя, він би, здається, і не вилазив із ванни до самого ранку! Однак, коли вода стала прохолодною, — я замотала малюка у великий махровий рушник і, витерши насухо, перевдягла й разом із Данею на руках та в супроводі Полінки вийшла з ванної.

— До мене! — махнув нам рукою Пилип і рушив до своєї кімнати.

Вирішено було всім дітям сьогодні ночувати в його кімнаті.

Вкласти спати вдалося лише Даню, який і до водних процедур вже виглядав сонно, зараз же затулив оченята, ледь доторкнувшись обличчям до постелі.

— А ви… — повертаюся до Полінки та Пилипа, які вже вмостилися на дивані та нічим не показували намір йти відпочивати. — Час спати.

— Я ще буду читати, — позіхаючи, відповідає Пилип. — І план на завтра складати!

— А я малювати хочу… — всміхається Полінка.

Що ж, про важливість режиму ми поговоримо іншим разом. Сьогодні я вже валюся з ніг.

— Тоді… добраніч та до завтра, — всміхаюся дітям і йду до дверей, де повертаюся і говорю: — Зачиніться і нікуди не виходьте до ранку.

— Знаєш, Яно… — замислено тягне Пилип, — це ти йди швидко в кімнату й зачиняйся. Не на нас тут полюють жертви крокодилів.

Варто було Пилипові нагади про моє живе жахіття — як в уяві виникла велетенська розлючена пика Кулаченка. Відтягую комір сорочки та стримано всміхаюся дітям.

— Дякую за сьогодні…

Хай там як, а не були б ці діти бешкетнками — чи вдалося б їм врятувати мене від психопата? Швидше за все вони б самі перелякалися не на жарт. І я б їх зрозуміла.

— Будь ласка, — усміхнулася Полінка, піднімаючи на мене великі сині очі. — Ти нам подобаєшся…

Невільно дивлюся на Пилипа. Він ледь червоніє, але слова сестри ніяк не коментує.