16.3.

Я дивом встигаю ухилитися, почувши гучне та сердите:

— Яна, вниз!

Кулаченко ж, як жердина, і далі стоїть та витріщається на звук голосів. Через що й дістає по писку незрозумілою червоною субстанцією.

— Що це за… — грубо лається на весь двір, випускаючи мій зап’ясток та хутко затуляючи руками своє обличчя та очі.

— Яна, швидко! — чітко розрізняю голос Пилипа — і, звісно ж, мені не треба двічі повторювати — я зводжуся на ноги та лечу в протилежний від Назара бік.

— Сотник! — гримає чудовисько за моєю спиною.

Однак коли я на безпечній відстані повертаюся до нього обличчям — то бачу, як із боку кущів несеться шквал камінців, м’ячиків та тієї ж червоної субстанції, яка вже пофарбувала пику Кулаченка.

Жертва моїх дітей навіжено гарчить та відчайдушно махає руками, однак загін розбійників відпрацьовує професійно: кожний постріл, камінець та м’ячик досягає своєї цілі, не даючи психу навіть крок ступити, а навпаки, змушуючи його відступати. Прямісінько в басейн. 

Падає Назар з таким шумом, ніби з десятого поверху у воду скинули велетенську морозильну камеру.

Оттакої! Я б на його місці почала боятися басейнів. А ще беззахисних дівчат, бо ж беззахисними вони будуть не вічність. Знайдеться і на такого мерзотника управа!

Поки Назар борсається у воді та лає своїх кривдників, на чому світ стоїть, я лечу до дітей.

— Швидко йдемо звідси! — закликаю їх покинути задній двір та чимдуш знайти безпечне укриття. — Він може вибратися в будь-яку мить!

Замурзані в бруд діти весело дивляться на мене очима-переможців та сміються.

— Як ми його, а? — задоволений собой Пилипко аж сяє від щастя.

— Ви його першокласно, Пилипе! — скоромовкою відповідаю та беру Даню на руки. — А тепер йдемо в будинок.

— Ох, я давно прошу дядечка… — мрійливим тоном говорить Полінка, — давай заведемо крокодила! Ми б приїжджали в гості — і я його гладила б… А краще два крокодила! Щоб у мене й Пилипа були особисті улюбленці.

— І мені! — обурився Даня, що його обділили крокодилом.

— Я б свого надресирував так, — сердито промовив Пилип, — що він закусав би того гада! Знав би як тебе чіпати!

— Все добре, Пилипе, — заспокоюю розгніваного хлопчика. — Ви в мене справжні герої! І крокодили не потрібні. А тепер біжімо звідси!

Тікаємо з дітьми кущами та густим насадженням дерев. Притискаю веселого Данька до себе, затуляючи його усміхнене обличчя від гілок та листя, які б’ють мене, доки я намагаюся не відставати від слідопитів Полінки та Пилипа.

Вибираємося ми у двір і опиняємося перед головним входом до будинку. Бачу неподалік двох хлопців охоронців — язик аж свербить розповісти їм про Назара: нехай би скрутили його та вивели звідси. Однак Пилип смикає мене за руку і, уважно дивлячись зеленими очима, зипитує:

— Треба вирішити, де ми будемо переховуватися.

Думали ми не довго. До Іллі ми піти не можемо, бо в нього Клопова, в моїй кімнаті дітей не влаштовує сусідство тітки Фаїни через стіну, у Юри — музика. Тому одноголосно було вирішено піти в кімнату Пилипа.

Йдучи за дітьми, я мимоволі дивувалася нашій незвичній співпраці, в якій складно було розібратися, хто про кого дбає: вони про мене чи я про них…

Хай там як, але, доки хлопці займаються дорослими справами, вештаються незрозуміло-де, погрожують мені та домагаються, – діти — мої герої цього вечора.