16.2.

Зі всієї сили гепаю дверима кімнти Іллі і, мов від вогню, відходжу подалі.

Довгі ноги Клопової та її отруйний сміх переслідують мене до дверей Юри й не зникають з уяви, поки я стукаю в кімнату підлітка з такою силою, ніби в будинку спалахнула пожежа.

— Та хто там на грубість наривається?! — чую крик Юри з-за дверей і зупиняю свою долоню від чергового удару у двері. — Я вже тричі сказав: «Увійди!» — чую кроки й ось відчиняються двері, показуючи мені сердитого підлітка. — Яна?.. — запитує розгублено, ніби в самого себе… — Пробач. Я думав, це Пилип як завжди троллить мене. — Юра пильніше оглядає мене й похмурніє. — Щось сталося? Ти… виглядаєш пригніченою…

— Ні, усе гаразд, — уникаю прямий погляд карих очей. — А де діти, ти не знаєш? — намагаюся зібрати докупи свої тривожні думи і спрямувати їх на важливі речі. — Їх немає в кімнатах.

— Та де вони можуть бути! — пирхає Юра. — Чілять десь або ж уже задумали якусь пригоду! Усе з ними добре, — бадьоро запевняє мене Юра. — Ти хоч і показала себе сьогодні, як крутого бійця, — щоки Юри ледь-ледь почервоніли, — але… ти єдина за кого я хвилююся на цій вечірці. Будь обережна, гаразд? І якщо що — відразу пиши чи телефонуй мені.

Я щиро всміхаюся від турботи Юри. Мені дуже приємно, що цей складний хлопчик приймає мене й готовий відкриватися.

— До речі, — він тягнеться до кишені й дістає телефон, — саме час обмінятися номерами. Завдяки ньому можеш знайти мене майже у всіх месенджерах.

Я всміхаюся і дістаю свій девайс. Слухняно записую номер Юри, набираю його, щоб він записав мій, і вже хочу йти на пошуки дітей, бо хоча мене запевнення Юри й підбадьорили, та я маю переконатися на власні очі, що з дітьми все добре.

— Яно…

Я вже рушила коридором до сходів, коли Юра зупинив мене своїм окликом.

— Клопова вже пішла від Іллі?

Полотнію і заперечно хитаю головою.

— Вона… там, — вказую рукою в бік кімнати дядька дітей.

— Оф, це треш… — скорчився Юра. — Вона якась не в собі! Коли б не побачила мене — тягає за щоки, ніби мені 5 років!

— Ти теж пиши-дзвони. Врятую тебе, якщо що.

Може, хоч одного хлопця вдасться врятувати від цієї змії…

***

Спускаюсь на перший поверх, міркуючи, куди б податися та де шукати дітей! Я ж не так добре ще знаю територію. От де можуть бути ці непосидючі бешкетники? Уявлення не маю…

Щільність натовпу в холі така, що доводиться застосувати всі ресурси, щоб не відтоптати ні собі, ні людям ноги; не потрапити обличчям під чийсь лікоть та не дозволити загребущим рукам втягти мене в танок.

Як я не намагаюся бути максимально обережною — мені все ж не вдається розминутися з білосніжним кросівком якогось хлопця.

— Пробачте, будь… — слова застряють в моєму горлі й ніщо не спроможне їх проштовхнути вперед, бо ж моє тіло заціпеніло від страху.

— Яно… — нахабна посмішка Назара вганяє в моє тіло гострі уламки — мені так хочеться зіщулитися і телепортуватися куди подалі!

Однак я не збираюся чекати, поки Кулаченко розпустить свої лапи — і, забувши про делікатність, тікаю куди очі дивляться, розтовхуючи людей з усіх боків.

— Не втечеш, Сотник! Я тебе і з-під землі дістану! — спина кригою вкривається від голосу відмороженого негідника, але я біжу вперед, не озираючись на нього.

Сумніву, що він наздожене, я не маю. Це надто просто для такого велетня та силача, як Назар. Навіть якщо йому доведеться відтоптати половину гостей Іллі — цей псих мене наздожене.

Однак я тікаю, бо іншого виходу не бачу. Я ні за що ніколи йому не здамся!

Біжучи невідомим мені світло-коричневим коридором, я дістаюся до дверей і, штовхнувши їх, опиняюся на вулиці. Жадібно втягую свіже вечірнє повітря і оглядаю, куди це мене занесло…

Схоже на задній двір. Безліч кущів, квітів та дерев. Велика тераса біля будинку з декількома шезлонгами та парасольками.

Однак головне, що привертає увагу — це розкішний великий басейн.

Судома проходить моїм тілом, коли я розумію, що проживаю дежавю… Це просто я така безталанна чи всі вечірки для мене будуть завершуватися однаково?!

Мене досі трясе від тону Назара і страху, що він може сюди прийти. Я намагаюся заспокоїтися і подумати про щось інше… Однак тільки-но я відпускаю свої думки — як вони відразу ж відносять мене в кімнату Іллі, де регоче Клопова та дриґає довгими ногами на його ліжку…

Якщо вчинок хлопця, якого я знаю один день, може так боляче вражати, то що тоді відчувають ті, кого зраджують їх кохані люди?..

Невже може бути так, що хлопець так ніжно та дбайливо тримає тебе за руку, обіймає, захищає, а потім… всього через одну хвилину! вже йде розважатися з іншою?..

Сідаю на бортик басейну, відчуваючи втому. Цей день надто переповнений подіями. Ну, прямісінько фонтан видовищ! Я вже не витримую, хочеться знайти дітей і піти в свою кімнату. Досить з мене пригод на сьогодні!

Однак цьому статися не судилося, бо з боку будинку я чую найогидніший голос в цілому світі: