16.1.

— Ілля! Я шукаю тебе, блукаючи будинком, а ти тут! — охаючи та ахаючи, Клопова не звертає ніякої уваги ні на мене, ні на Борю, а йде прямісінько до Іллі.

Я стою поруч із ним і відчуваю сердиті імпульси скаженої дівиці, яка хоча і всміхається, як мила кокетка, — із задовленням переріже моє горло своїми довгими нігтями.

— Іллюша… — від її муркотіння мені хочеться схопити Іллю за руку та забрати подалі від цієї пришилепкуватої. — Я так скучила…

Очі лізуть на лоба, коли тонкі пальці Клопової доторкаються до щоки Іллі, а губи вже тягнуться до його щоки. Ілля, який весь цей час не зводить із мене очей, нарешті виходить із трансу і смикає плечем, змушуючи липучку Клопову відійти в бік.

— Що ти тут забула? — сердитий Ілля спрямовує незадоволений погляд на білявку.

Однак ця дівчина не губиться.

— Як це що? Ти сам мене покликав, — намотуючи пасмо волосся на палець, грайливо відповідає Єва. — Чи ти вже забув?

— Що ти плетеш? — потираючи долонею лоба, Ілля виглядає так привдиво щиро, що я, я… хочу вірити йому, але відчуваю, як паросток сумніву проникає в мій розум.

— Милим треба поговорити, Яна, — підкидає в багаття дров Боря, посміхаючись чомусь своєму, мені точно невідомому, бо ж зараз мені зовсім не до веселощів. — Не будемо заважати їм, — твердішим тоном додає Боря і вказує мені головою в бік дверей.

А якщо я… хочу завадити? Чому це я маю йти, а вона залишиться тут з ним?

Ілля ж просто дивиться на мене затуманеним поглядом і не поспішає реагувати на слова Клопової.

— Іллюша, я тобі сюрприз підготувала, — затуляючи Іллі вид на мене, Клопова стає перед ним. — Все, як ти любиш…

Ну, це вже занадто!

Швидко виходжу в коридор, ігноруючи оклики Борі та Іллі.

«Мені треба перевірити дітей!» — нагадую сама собі.

Руки тремтять від сцени в кімнаті Іллі, а ноги підкошуються від хвилювання. Натяки Клопової, мовчання Іллі — все це занадто для мене.

Стукаю в кімнату Пилипа, але мені ніхто не відчиняє. Заходжу в середину — порожньо. На щастя, і рукавиці на стелі немає. Бо ж я з цими шаленими подіями забула про все на світі.

У коридор виходити не поспішаю, бо не хочу перетнутися там ні з ким, кого я залишила в кімнаті Іллі. Сам він — поводиться так неоднозначно. Захищає мене від хлопців, а Клопову вигнати з кімнати не бажає!

З Борею… добре було б поговорити й розставити всі ті крапки над і. Що за вигадки з «вона моя дівчина»? Це ще звідки взялося?..

Може, Ілля через це так неоднозначно на Клопову відреагував?

Розважаю себе тим, що оглядаю енциклопедії Пилипа у великій книжковій шафі. Погляд мимоволі падає на стіл — і я помічаю малюнки Полінки. Я знаю, що це її, бо дівчинка розповіла мені, що любить малювати.

Беру аркуш в руки — і всміхаюся. Полінка намалювала наше дозвілля біля ставка. У фігурі в довгій спідниці та зі світлим волоссям впізнаю себе. Я сиджу на покривалі, а на моїх руках спить маленький чорнявий пиріжок — Данько.

Уява Полі підказала їй зобразити нашого гітариста Юру не під кронами розкішного дерева, а прямісінько поруч зі мною зліва. Справа сидить сама Поля та Пилип. Обоє широко всміхаються, тримаючи в руках зелені кружальця. Здається, це жабки…

Малюнок мене дуже розчулив. Лише перший день разом, а в нас уже є приємні спогади разом. Вчергове думаю, що ми з дітьми обов’язково створимо сильний союз.

Хай там як, а в кімнаті Пилипа цілий вечір не просидиш. Треба йти шукати дітлахів.

Виходжу в коридор, озираючись по сторонам, і радію, що шлях — вільний.

Починаю свої пошуки з дитячої кімнати Дані. Знайшовши її порожньою теж, я забороняю собі панікувати і йду до кімнати Полінки. Дітей немає і там…

Тривога стрімко піднімає свою голову і я розумію: якщо дітей немає в Юри — то швидше за все вони на першому поверсі або ж взагалі десь на вулиці! 

Поспішаю до кімнати складного підлітка, однак не можу не пройти повз відчинені двері кімнати Іллі, з яких чую гучний сміх хлопця та дівчини.

Сповільнюю ходу й зазираю в кімнату. Перше, що я бачу — довгі голі ноги Клопової на ліжку Іллі. Коротка рожева сукня обтягує струнке тіло, а рука, зігнута в лікті, підпирає біляву шевелюру.

Ми зустрічаємося з Євою поглядами — і я каменію від виразу перемоги в її очах.

Дурнуватий сміх білявки стихає і, дивлячись кудись в бік, вона кричить:

— Іллюша, ми забули двері зачинити! — знову переводить погляд на мене. — Ей ти, як там тебе?.. Двері зачини. Не заважай дорослим.

___

Любі читачі, як гадаєте, що там відбувається в кімнаті Іллі?)