Глава 16.

Яна.

Не можу повірити в те, що моє живе жахіття — Назар Кулаченко — стоїть переді мною в кімнаті Іллі! У домі моїх роботодавців! Матінко рідна, та що ж це таке коїться?! Як він взагалі міг мене знайти?

Ще й стовбичить з таким ображено-злим виразом обличчя і дорікає мені в гріхах, які я не чинила. Хто він взагалі мені такий? Ким уявив себе цей покидьок? Пупом землі — не менше!

— Повторюю востаннє: або ви валете звідси на своїх двох прямо зараз, або ж я сам виштовхаю вас стусанами!

Досі притиснута рукою до сильного тіла Іллі, я відчуваю, як напружуються його м’язи, а сам він усе міцніше мене обіймає. Це дивно, незбагненно, але… мені так безпечно зараз з ним. Я навіть Назара не боюся. Щось є в Іллі таке сильне, потужне, чоловіче, чого мені… дуже не вистачило в Борі в той самий вечір в домі Козленка. Іллю б Кулаченко не побив — розумію це, як незаперечний факт, хоча й не маю ніяких доказів цього, крім мого відчуття спокою та безпеки в його руках… А це хіба не найголовніші докази?

Хай там як, а присутність Борі та Назара мене надзвичайно турбує. Назара я б не бачила ще століть двадцать. А от Боря… я навіть не знаю, як пояснити… Ми залишилися в якомусь дивному стані. Ніби підвішені за ноги. Так і не поговоривши з ним після того вечора, я досі не розумію, хто він мені такий?

— Яно… — Боря дивиться так жалісливо та тужливо, що в мене аж серденько стискається. — Як так, Яно? Я ж думав, що ми… ми…

Не витримую цього душероздираючого погляду й пориваюся підійти до Борі, однак Ілля досі не розтиснув свої пальці на моїй талії.

Я так схвильована через усе, що відбувається, що в палітрі емоцій не відразу розрізняю тепло, яке відчуваю від руки хлопця – єдиного сильного та стійкого в цьому в хаосі тривоги від присутності Назара та незручності перед Борею…

— Я попередив, — крижаним тоном говорить Ілля — і я відразу ж опиняюся за його спиною, а сам хлопець підходить до Назара та Борі.

— З мене досить! Я пішов! — розтуливши рота, я визираю з-за широкої спини Іллі та на власні очі бачу, як Кулаченко покидає кімнату! Без бою, без погроз та криків! Просто йде… Переживаю приголомшення такої сили, що не відразу розумію, як між Борею та Іллею зав’язується суперечка.

— Кротенко, навіть твій тупоголовий друг зрозумів, що треба вшиватися, — голос Іллі сповнений таким металом, що мені робиться не по собі. 

Хоча й розумію, що гнів хлопця спрямований не на мене, проте мені не хочеться, щоб він кричав…

— Мені треба поговорити з Яною, Ілля, — на диво рівним тоном відповідає Боря. — Краще б тобі не заважати, друже…

— А то що? — Ілля ж навпаки все більше розпалюється. — Виженеш мене з моєї ж кімнати? З мого ж дому? Ну, ризикни, Боря, сміливіше.

Знову визираю з-за плеча Іллі та бачу: ризикувати Боря не збирається. Він взагалі не схожий на хлопця, який любить небезпеку… Гадаю, він радше намагається всіляко її уникнути.

— Не хочеш? — уїдливо запитує Ілля. — Тоді я допоможу тобі знайти двері, — грізно попереджає хлопець Борю про його неминучий кінець, який обов’язково настав би для Бориса в такому юному віці, однак я хапаю Іллю за руку.

— Не треба! Не чіпай його, будь ласка…

Ілля різко повертається до мене і я бачу, як сердитий погляд його очей поступово змінюється на запитальний.

Так, усе це виглядає дуже дивно, але я не хочу мордобою. Досить мені й Кулаченка. Не вистачало ще милому Борі та хорошому Іллі вв’язуватися в такі негідні їх розбірки.

— Яно, — важкий пронизливий погляд Іллі я витримую з неабияким зусиллям. — Я разберуся.

В очах раптово темніє від спрямованих на мене очей Іллі та його впевненого тону.

— З якого це дива ти будеш розбиратися? — доки я переварюю слова Іллі, Боря втручається, підходячи до нас ближче.

— Ілля! — скрикую я, коли він на моїх очах хапає Борю за шкірки ти притягує ближче до себе.

— Я сказав тобі валити звідси, ти по-хорошмоу не розумієш?

У горлі пересихає через хвилювання, а скроні болять від пульсації. Що з цими хлопцями не так? Чому вони так сказилися?!

— Мені треба поговорити з моєю дівчиною, — чеканить кожне слово Боря, а я полотнію від шоку.

Ілля кидає на мене приголомшений погляд, а я лише хитаю головою зі сторони в сторону, сама не розуміючи, що хочу цим показати.

Пронизливу тишу, у якій чутно лише моє швидке серцебиття, сопіння Борі та тяжке дихання Іллі поршує цокіт підборів.

На відміну від хлопців, які не зводять очей з мене, я повертаю голову до дверного отвору – і бачу її… дівчину, з ласки якої ми обидві скупалися сьогодні в ставку…