Виправи мене

15.2.

Сам не зрозумів, як разом із Борисом та Назаром я опинився у вітальні та всівся між Дем’яном та Глібом.

— Всім привіт! Радий бачити, — тиснув руки та вітався Боря.

— Привіт. Бачити не рада, — ігноруючи протягнуту руку, полоснула холодом Маринка і ближче притиснулася до міцного плеча Гриші.

— Це Назар, мій близький друг, — проігнорувавши шпильку дівчини, рекомендував Борько нашим друзям прибитого Назара.

— Ну, вставай на стільчик, Назаре, та читай віршик! — реготнув Жора, потискаючи спочатку Борі, а потім і його другу руку.

Вирячений бичачий погляд лоботряса треба було сфотографувати та подарувати зоопарку, як новий екземпляр незвіданих донині звірів.

— Він жартує, — дипломатично пояснив Гліб, поправляючи окуляри.

Невдовзі між хлопцями зав’язалася порожня балачка, у якій активну участь займай балакучий Жора, хвастун Боря та Гриша, який реготав на кожну репліку хлопців як би сильно його не лупцювала ліктем в бік Маринка.

Дем’ян стабільно копирсався в телефоні, а Гліб уважно слідкував за розмовою, проте нічого інтелектуального чи просто цікавого в ній не обговорювалося, тому наший розумник не бачив для себе сенсу в неї встрявати.

Я ж відчував смертельну нудьгу. Усе не те, усі не ті…

Головою критув у бік виходу, ніби звідти ось-ось може з’явитися хтось цікавий…

— Ти як у лихоманці, бро! — не відриваючись від телефону, коментує мій стан Дем’ян. — Що з тобою?

— А на що схоже? — похмуро відповідаю, не сподіваючись, що друзі спроможні витягти мене за моє ж волосся з цього болота незрозумілого мені нездужання.

Вечір тільки почався, а я вже все. Закінчився.

— Ти хочеш про це поговорити, Ілля? — чую ледь стримано глузливий тон Гліба.

— Тебе мучать страшні сновидіння, ввижаються примари? — вторує йому Дем’ян.

Пропускаючи повз вуха насмішки моїх недолугих психотерапевтів, я втупився поглядом у пику Назара, який одним своїм поглядом виводить мене з себе. Не розумію, чому я так гостро на нього реагую? Ну, фрік — то й фрік! Мало їх чи що? Та на цьому конкретному психові я ніби зациклився. Не подобається він мені, дуже не подобається.

— Сходжу пляшку води візьму, — говорю я хлопцям, підводячись.

— Так тут є! — кричить мені в спину Гліб, але я не реагую.

Не можу всидіти на місці, мене буквально підкидає та несе, сам не знаю куди!

Виходжу в хол і деякий час просто блукаю поміж людьми, натикаючись на знайомих та відповідаючи на короткі запитання. Так захоплююся, що мало не натрапляю на Клопову, яка заходить в будинок і відразу ж сканує приміщення своїм гострим пташиним поглядом.

Не бажаючи псувати й без того нудний вечір, відбиванням від Єви, нишпорю по кишенях в пошуку телефону та мало не вию від туги, що забув його в своїй кімнаті. Проте, може, це й на краще. Несуся до сходів та, перестрибуючи по дві сходинки, швидко опиняюся на другому поверсі. Через декілька кроків уже моя кімната, ліжко та мій безтурботний телефон з десятком пропущених від невідомого номера.

Без перевірки кидаю його в чорний список: навчений вже Клоповою та її безкінечним списком додаткових номерів телефону.

Знаходжу контакт Гліба та пишу:

«Друже, там твоє кохання прийшло. Відволічи її, будь товаришем!»

Відповідь приходить миттю, ніби Гліб тільки цього й чекав весь вечір: «Де Єва?»

«Востаннє я бачив її в холі.»

Гліб:

«Гаразд, я пошукаю.»

Я:

«Герой вечора!»

Знаючи оперативність Гліба у всьому, що стосується Клопової, я можу бути впевненим, що друг точно знайде свою фурію. Чи надовго затримає — це вже інше питання…

Вимальовую кола кімнатою, сердячись сам на себе за цю дурнувату вечірку. Весело тобі, Ілля?! Вмерти можна від щастя!

Зараз би в тихий (настільки це з діточками нашими можливо) вечір залишитися з Яною наодинці… Знову побачити ці чисті зелені очі янгола…

Так-так-так… Шановне товариство, я дійшов до кінцевої! Саме час замовляти траурний оркестр та хоронити мій спокій…

Затуляю обличчя долонями та тру його так шалено, що в очах починає рябіти.

Двері кімнати відчиняються, а я на всяк випадок починаю часто-часто моргати. Проте марево не зникає.

— Пробач… — говорить ледь чутно дівчина, яка власноруч викрала мій спокій. — Я до дітей… Переплутала двері…

Яна робить крок назад, але я встигаю підійти до неї і взяти за руку.

— Не тікай, — прошу я, відчуваючи, як лихоманка мого організму досягає найвищої точки.

Дивлюся на Яну й не вірю. Справжня! А ще до неможливого сором’язлива та схвильована.

Стримую всі свої палкі наміри сталевою хваткою, задовольняючись цим малим і вже достатнім для мене фактом: вона тут, поряд. Моя світла дівчинка…

Одна частина мене плавиться і спалахує, мерехтить полум’ям. Цій потужній первісній частини так хочется вирватися назовні, дістатися джерела немислимого щастя. Притиснути до себе міцно і, не випускаючи з рук, зацілувати…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше