15.1.

— Та-а-ак, — незадоволено тягне Маринка, випускаючи мою руку з потиску, — я до хлопців у вітальню. Чекаю тебе там.

Киваю Маринці, а сам дивлюся на нового гостя, який, помітивши мене, зараз прямує прямісінько до мене.

З нашої компанії цей персонаж — єдиний, кого дівчина Гриші не переносить на дух так люто, що не раз уже намагалася розсварити нас із ним. І не скажу, що він цінний член нашої тусовки, надійний друг чи цікава особистість. Буду відвертим: цей волоцюга — мов та кістка в горлі та п’яте колесо до нашого гарно згуртованого возу. Часом мені здається, що ми просто не хочемо коритися Маринці та всупереч її заборонам тримаємо цього блазня за свого брата. Хоча він і не заслужив на це ні чеснотами, ні вчинками. Однак, знаєте, доки людина особисто нам чи нашим близким не доставить клопоту та халепи — ми можемо миритися з нею та навіть вважати за непоганого приятеля

— А говорив, що тільки через місяць повернешся! — шкірюся я, обіймаючи у відповідь худорлявого хлопця з дещо дурнуватими медовими очима, розквашеним писком та каштановими хвилястими патлами майже до плечей. — Ти, Боря, вмієш розчарувати однак. Я сподівався не бачити тебе все літо!

— І я радий тобі, Ілюха! — пропускаючи повз вуха мої шпильки, Борько морщиться від моїх легких плесків долонею по спині. Хоча чому тут дивуватися? З нашої компанії навіть розумник Гліб, який зі спортом не знайомий, міцніший за Борюсика — такого кволого хлопці годі й шукати!

— Що з фізіономією? — не можу не запитати я про його розфарбовану синцями мармизу.

— Та один телепень до моєї нової дівчини загравав… — спохмурнів Бориско вмить і покосився кудись у бік. — Проте ми з ним домовилися.

Невільно прослідковую за його поглядом – і бачу здоровенну шафу у всьому чорному. Тільки пофарбоване в колір попелу волосся та того ж кольору безжитєві крижані очі відтіняють темні тона вбрання, схожого на лахміття головоріза чи ката. Обличчя — що писок акули, таке ж тупувате та жорстке. Я знаю багато епатажних персон, які люблять вбиратися, як блазні. З деякими я навіть маю чудові взаємини. Однак цей тип справляє лише одне враження: психа, якого треба в шию гнати звідси.

Ступаю крок у бік цього хлопця, як раптом Борис окликує його ж:

— Назаре, а йди сюди! З Іллею познайомлю.

Хах, отже, цей акулоподібний суб’єкт — другань Борьки? Дуже цікаво…

— Привіт, — підійшовши до нас, цей Назар тримає себе так, ніби відразу хоче набити собі ціну побільше: он який я потужний та крутезний! Знаємо ми таких. Після першої ж бійки ось ця удавана пиха відразу ж злітає з голови, як картузик, ніби і не було.

— Назар, — захопившись аналізом цього бевзя, я не відразу помітив, як він простягнув мені руку для потиску. — Для своїх — Кулак.

Свої! Та цей хлопчина не тільки тупий, ще й фантазер неабиякий!

— Ілля, — потискаю протягнуту руку, не зводячи прямого погляду з його очей, які знаходяться з моїми на одному рівні. Дивний він. Холодні очі — немов та сіра бетонна стіна, за якою нічого не розгледіти. Так вдало приховує, чи, може… крім кісток та крові, всередині цього лоботряса немає і натяку на душу?

Мороз лоскоче мій хребет, коли я думаю, що якби моя дівчинка була на одній території з таким непередбачуваним та відмороженим типом — я б не випустив її зі своїх рук.

До речі… де Яна?

Втративши цікавість до Борюнчика та його пришелепкуватого друга, я з тугою завертів головою, оглядаючи вітальню. Однак натовп розмальованих, яскравих, веселих та гамірних людей не дав мені змогу помітити хоча б малесенький натяк, що Яна може бути десь тут…

Де ж ти, Яно?

___

Дорогі читачі, як вам думка Іллі про Назара? Погоджутеся чи ні?)