Глава 15.

Ілля.

До приходу Яни.

Я, звісно, планував добряче повеселитися сьогодні, однак зовсім не очікував, що на мою вечірку прителіпаються всі, кому не лінь та навіть більше.

Друзі друзів, користуючись фамільною щедрістю Гуляєвих, так завзято запрошували своїх подруг та приятелів до мого дому, ніби він гумовий!

Врешті-решт я тиняюся будинком малознайомих і зовсім незнайомих мені людей, серед яких можуть виявитися і фріки, яких у разі чого доведеться виштовхувати копняками.

Так хотів забутися, повеселитися, розлабитися, а мені, здається, стало ще гірше. Огорнулаа нудьга смертельна і я спіймав себе на думці, що хочу вигнати добрячу половину бовдурів, які стяглися на це свято не мого життя…

— І чому ти такий кислий? — підловлює мене Маринка, дівчина Гриші, і відразу ж бере під лікоть своєю сталевою хваткою.

Зелене кучеряве волосся дівчини кумедно стирчить у високій зачісці, а сама миловидна панянка одягнена в синю блискучу мініспідницю та чорний короткий топ. На шиї Маринки декілька срібних ланцюжків різної довжини та несхожих одна на одну підвісок. Від ключиці до ліктя правої руки на тілі коханої дівчини мого друга набите татуювання, яке зображує квіти, геометричні символи та чудернацькі завитки. Загалом зовнішній вигляд Маринки цілком відповідає її яскравій непересічній особистості та волелюбному своєрідному характеру.

— Ілля, ти, що, зголоднів? — глузує Маринка, коли я проти волі всім своїм тілом тягнуся в бік коридору на кухню.

Підсвідомо несе. Хочу побачитися з деким… В ідеалі б: з деким без Фаїни Іванівни.

Цілий день я думав про те, що мені сказала сувора кухарка — і прийняв рішення. Я ні за що не піду на її умови і не відмовлюся від бажання бачитися з її манливою племінницею.

Либонь, мені під час падінні відбило якусь важливу частину мізків: інакше я не збагну, як пояснити цю тугу за дівчиною, яку я навіть не знаю, і яка зовсім не схожа на тих дівчат, з якими я зазвичай розважаюся.

Що це? Тимчасове помутніння здорового глузду? Бажання пізнати щось нове?

Знаю лише одне: з того часу, як Яна вислизнула з моїх рук — я мучаюся і не знаходжу собі місця. Ноги самі несуть мене марширувати будинком, шукати зустрічей і сподіватися на більше.

Мені так хочеться… мені треба її побачити.

— Чи ти оглух, Гуляєв?! — сердиться Маринка і б’є мене ліктем у бік. — По телефону ти був живішим. Що з тобою?

Зіщулений погляд зелених, але не таких, як у Яни, очей уважно оглядає моє обличчя, ніби там мають бути хоч якісь підказки мого дивного стану.

— Невже, Клопова наважилася прийти на вечірку? — обурюється Маринка. — Як це я її досі не помітила?

— Тільки Клопової мені ще не вистачало! — пирхаю я, зариваючись вільною долонею у свою шевелюру.

— Тож Єви тут немає, — резюмує Маринка, — а ти все рівно не в собі… Що сталося, Ілля?

— Нічого, усе добре, — відмахуюся я від допиту.

Маринка дивиться на мене довгу мить, а потім зітхає і безапеляційним тоном заявляє:

— Отже, так, зараз йдемо у вітальню, — ступає Маринка крок у необхідному напрямку. — Я звідти витурила чужих блазнів, паплюг та недоумків. Там зараз тільки наші.

Киваю їй, не бажаючи ні у вітальню йти, ні далі ошиватися посеред невідомого навіть мені люду.

— Ти подивися, кого принесло, — похмурніє Маринка раптом зупиняючись і дивлячись кудись за моє плече.

Повертаюся — і розтуляю рота від здивування.

___

Як думаєте, хто там?))