14.3.

Ми повернулися в будинок Гуляєвих через три години, як поїхали. Мене вразила кількість автівок у дворі та біля нього. Відчуття, ніби ми опинилися в центрі міста в годину пік.

Тут і там тянилися невідомі мені дівчата та парубки. Мороз пробігався моїм тілом від спогадів, які нагадували мені про пережите на вечірці в домі Козленка. Безтурботна, весела та п’яна молодь ошивалася тут і там, не даючи ніякої гарантії, що в разі небезпеки я могла б розраховувати хоча б на когось з них.

— Ти чого? — смикнув мене за руку Толя, помітивши вираз мого обличчя, коли я поступово осягла масштаб вечірки Іллі, який перевершував вечірку Гери Козленка разів у десять! — Ти ніколи на вечірках не була чи що, Яно? — дещо глузливий тон Толі ще більше роздратував мої напружені нерви.

— Якби ж то, Толя, якби… — ледь чутно пробубніла я та, шмигнула в бік коридору на кухню тільки-но ми опинилися в переповненому холі.

Гучна музика діяла мені на нерви, а напів морок будинку і яскраві спалахи світла все більше навіювали лякаючі мене спогади. Летіла чимдуж до тітки Фаїни на кухню, ніби бажала втекти від своїх думок та страхів.

— Дякую, тітонько, я все поверну… — протягуючи тітці карту, я щиро бажаю віддати їй усе до копійки.

Родичка лише тяжко зітхнула, нічого мені не відповідаючи на таку гучну заяву. Либонь, вона чудово розуміє: можливість повернути борг у мене буде ще не скоро. Передусім я маю розрахуватися з нелюдом Кулаченком.

— Перевір дітей, — суворо наказала тітка, помішуючи ложкою ароматний напій у своїй чашці. — Востаннє я бачила шибеників у кімнаті Пилипа. Звісно, я наказала їм там і залишатися і не вештатися будинком, але ти розумієш, так? — тітка зітхнула та закотила очі. — Вони страшенні непослухи.

Радіючи, що направлю свої тривожні думи в корисне русло та проведу час з дітьми, я поспішила знову в хол.

Двічі мене з кимось сплутали якісь хлопці, тричі ледь не відтоптали ноги дівиці на височенних підборах, а один раз я ледь не збила з ніг офіціанта, який вмудрявся розносити напої та не бити їх в цьому гуляєвському стовпотворіння.

На сходах народу було не менше. Повсідалися, мов горобці: хто на перилах, хто прямісінько на сходинках! Я ледь пролавірувала наверх, і з полегкістю видихнула лише, коли опинилася в крилі дітей. Тут панувала відносна тиша і я раділа, що, здається, гостям сюди ходити було зась! Це не може мене не радувати і я щасливо йду до дверей.

— Так, ніби-то ці… — невпевнено тягну я, натискаючи ручку дверей вниз.

Кров миттю приливає до мого обличчя, коли я розумію, що потрапила не туди.

Прямо переді мною стоїть Ілля і здивовано оглядає мене з ніг до голови, ніби теж не вірить, що це точно я.

— Пробач… — лепечу я ледь чутно. — Я до дітей… — пояснюю, — перепутала двері…

Роблю крок назад, бажаючи вибігти в коридор, однак Ілля миттю опиняється біля мене і встигає схопити за руку. Іншою він зачиняє двері за моєю спиною.

— Не тікай, — всміхається він, притягуючи мене ближче до себе.

Я починаю тремтіти від невідомого мені раніше відчуття. З моєї голови зараз зникли всі слова, які говорила мені тітка та Толя. Я так рада його бачити… Зовсім поруч. Такого високого, такого сильного і вродливого.

Каштанове волосся ледь спадає йому на лоба, а карі очі дивляться на мене з таким теплом, що я сама не встигаю помітити, як починаю червоніти ще сильніше, перетворюючись на столовий буряк…

Ми стоїмо зовсім близько. Недостатньо, щоб доторкнутися одне до одного обличями та тілами, але більше, ніж достатньо, щоб відчути аромат одне одного. Запах Іллі я запам’ятала ще тоді, коли впала в його обійми… Шоколад та цитрусові щекочуть мого носа і я ледь стримую себе, щоб не доторкнутися ним його білої футболки.

І чим довше я мимоволі втягую в себе аромат Іллі — тим більше мені здається, що він осідає глибоко в саму мою шкіру та пам’ять, наповнюючи мене і виштовхуючи всі інші аромати, які мені коли-небудь доводилося відчувати…

Ілля не говорить ні слова, але дивиться так, що моїми щоками можна запалювати сірники. Не зводжу з нього своїх широко розплющених від хвилювання, захвату та радості очей. Розумію, що треба це припиняти. Не розумію тільки: навіщо? Мені так добре зараз. Йому ж теж? Так?

Заборонений… Мені казали: я йому не пара… А він тримає мою руку, перетворюючи її на розпечене залізо і, здається, зовсім не бажає відпускати. Ні мене, ні мою долоню…

Шалена тахікардія заглушує всі інші звуки, але я чітко чую кроки в коридорі.

Ручка дверей смикається, вони відчиняються – і ось ці кроки вже зовсім поруч.

Тепло, яке розливалося всім моїм тілом від дотику та погляду Іллі вмить перетворилося на кригу, коли я почула за своєю спиною голос:

— Ілля, ти тут?

Мені стає дуже холодно та незатишно.

– Привіт.

Губи розтуляються від жаху, а тіло покриваєтсья арктичним морозом.

Ілля не звертає ні найменшої уваги на двох відвідувачів. Однак його рука міцніше стискає мою і він притягує мене ще ближче до себе.

Я ж, напружена, мов струна, повертаюся обличчям до хлопців, які увійшли.