14.2.

— Як тобі Ілля?

Ой, леле! Та невже таке запитують прямісінько в лоб? Відчуваю, що червона хвиля покриває моє тіло з кінчиків пальців на ногах та піднімається до самого лобу.

— Яно-о, ти мене чуєш? — повторює Толя, а я смикаю комір дурнуватої сорочки: дихати неможливо! — О-о, все ясно, — пирхає Толя зневажливо. — Попливла від Іллі, так?

— Я… ні… — лепечу щось ледь чутне, а не Толю очей не можу підвести: бо ж побачить все до наймешої деталі!

— Співай-співай, красуне, — хмикає Толя. — Ілля всім подобається.

— Всім? — перепитую приречено і стискаю в кулачці тканину спідниці. — Він… не дуже перебірливий чи як?

Наважуюся поглянути на Толю – і зустрічаюся з його прямим серйозним поглядом.

— Він, може, якраз занадто перебірливий. Для серйозних стосунків.

Ох, це те ж, що мені казала тітка Фаїна!..

— Ти чого похнюпилася? — спохрумнів ще більше Толя. — Так сподобався?

— Та ні, — відвернула я від Толі своє червоне обличчя і втупилася у вікно, оглядаючи мальовничі вулички та яскраві вітрини магазинів.

— Яно, — холодний тон водія мені не сподобався. Я почула достатньо. Не хочу слухати далі.

— Толя, не треба мені нічого говорити про Іллю, ясно? — дещо сердито відповідаю, бо ж я, дійсно, напружена через цю розмову та думки про ставлення Іллі до дівчат… Якщо воно в нього таке нікудишнє — чому ж моє дурнувате серденько так стискалося в його руках?

Моє тіло вкривається сиротами на одну згадку про карі глибокі очі Іллі та його сильні руки на моїй талії… Невже, він просто якийсь гульвіса без принципів, честі та вірності?..

— Яно… — зітхаючи, Толя намагався звучати настільки лагідно, наскільки він тільки спроможний, та його слова розливали гіркоту моїм тілом, знищуючи вразливих метеликів. — Ілля та стосунки — це паралельні прямі… На жаль, поки що не перетиналися.

— Он як? — бурчу собі під носа. — То він, справді, з тих хлопців, які просто… просто беруть те, що хочуть і все?

Наважуюся поглянути на Толю, зовсім не турбуючись, якою вразливою я сама виглядаю в цю мить. Усі почуття оголені та, мов на долоні.

Не знаю, чому, але Толі я довіряю. Він хоч і похмурий та зовсім не привітний, однак… не схожий на поганця.

— Такі дівчата, як ти, мабуть, хочуть сім’ю, серйозні стосунки, еге ж? — з лагідною усмішкою запитує Толя, а я ледь помітно киваю. — Так і знав… — тримаючи однією рукою кермо, іншою хлопець за звичкою куйовдить свого чорного чуба. — Ілля просто не зможе тобі дати те, що ти хочеш, Яно… Він не поганий хлопець, просто… йому не потрібні стосунки. От і все.

От і все…

Як я і думала, Толя просто підтвердив те ж, що сказала мені тітка Фаїна… І як я можу не вірити їм, якщо вони знають Іллю набагато краще за мене? Та я ж взагалі його не знаю…

Хвилин п’ятнадцять ми їдемо в тиші, за яку я дуже вдячна Толі: ні говорити, ні слухати я не маю ніякого бажання…

Не розумію сама, чому мене так зачіпає небажання Іллі бути в серйозних стосунках? Щодо мене, то я б мала, мабуть, думати про Бориса… З того вечора він так і не написав мені ні слова… Може, варто зробити це самій? Хоча б поцікавитися, як його самопочуття? Від Кулаченка бідоласі дісталося чимало!

Я стиснула телефон у руці, майже наважуючись на повідомлення, але Толя знову заговорив і змусив мене забути про Борю в ту ж мить:

— На вічірку 100 % заявиться одна дівчина. Єва Клопова.

Матінка рідна… Не думала, що мене може колотити від чийогось імені сильніше, ніж від імені Назара Кулаченка.

— Яно? Усе гаразд? — погляд карих очей парубка виглядав стривоженим, воно й не дивно: Єва Клопова викликала в мене мало приємних емоцій. А саме: жодної.

— Ця дівчина сьогодні штовхнула мене в ставок! — обурено пожалілася я і ледь стрималася від бажання уперіщити Толю, коли він почав реготати, мов навіжений.

— Яно, ти не жартуєш? Справді? У наш ставок? Де Пилип жаб ловить?

— Ох, і смішно, Толя! — сержуся я. — Я ж тут комік на пів ставки! Вирішила тебе розважити!

— Припини, не гнівайся, — сказав Толя лише через хвилину нестримного сміху, за яку мені самій уже набридло сердитися. — Це просто жах, що вона так з тобою вчинила.

— Нічого, я потягла її за собою у воду, — не без гордості заявила я.

— Вау, та ти крута, Яно! — заверещав Толя та гепнув долонею по керму. — Мало хто наважився б на таке з Євою!

Стенаю плечима, гадаючи, що випробовувати Долю вдруге я б не хотіла… Ліпше мені з Клоповою просто не перетинатися. Хто-зна, що в цієї навіженої на думці…

— Будь з нею обережною, Яна, — серйозно застеріг мене Толя. — Клопова бігає за Іллею вже не один рік.

— Просто бігає? — запитала я з якоюсь надією в голосі. — А він…

— Він не звертає на неї уваги, але… — тон Толі перетворився в суворий, — це нічого не означає, Яно. Не варто тішити себе марними надіями.