14.1.

Біля виходу з двору мене чекали ще двоє нових працівників дому. Суворі незворушні обличчя та розположення біля воріт натякало, що ці молоді парубки, мабуть, охоронці. Обоє високі та стрункі — і це, крім ще чорної футболки й такого ж кольору штанів — було єдине схоже між ними. Один хлопець — смаглявий, кароокий, з тонкими щільно стиснутими губами й носом із невеличкою горбинкою. Смоляного кольору коротке волосся покриває його овальну голову, обділивши лише ретельно вистрижені скроні. Важко було судити про характер цього хлопця з одного короткого погляду на нього, але він мені здався дещо задеркуватим і пихатим.

Другий парубок справляв протилежне враження: біляві кучері, блакитні очі та пухкі губи нагадували в ньому людину з добрим гумором та відкритістю.

Саме він відчинив мені двері й ледь помітно всміхнувся.

— Дякую, — сказала я і юркнула у дверний отвір, який відкрив мені вид на чорну автівку, яка сьогодні привезла мене з вокзалу, і… на сердитого Толю.

— Чому так довго? — обурився він, рвучко відчиняючи мені двері автівки.

— А! — пирхаю я. — Діти, Толя! Це тобі не песика у вольєрі зачинити. Доки впоралася з ними. А там ще тітка Фаїна почала нотації читати, а потім цей… Афанасій Степанович трапився у дворі! Доки всіх переслухала — сам розумієш.

— Не розумію, — буркнув Толя і власноруч запхнув би мене в автівку, якби я сама швидко не всілася на пасажирське місце.

Роздратований хлопець зачинив двері так само рвучко, як і відчинив їх, та пішов до місця водія.

— Що з настроєм?

Толя кидає на мене такий сердитий погляд, що я миттю затихаю. Теж мені велика цяця! Подобаєтсья бути похмурим буркуном — будь ласка!

До велетенського торгово центру доїжджаємо мовчки. Дякую Толі, він, все ж, не залишив мене сам на сам із безліччю невідомих мені бутиків та магазинів. Завів у перший відділ, який здався йому “по кишені”. Чого не могла сказати я, оглядаючи цінники.

— Яно, у нас обмаль часу! — закочував очі та пирхав поруч Толя. — Іванівну не ображають Гуляєві, не переймайся. Вона ж дала тобі карту?

— Дала, — розгублено відповідаю.

— Тоді вперед! — підштовхує він мене в плече. — Швидше обереш — то швидше повернемося додому. Я нудьгувати, а ти з дітьми галасати.

Закочую очі, не в силах терпіти цього буркуна й перехожу до справи: врешті-решт, якщо грошей на карті буде недостатньо ми ж просто зробимо відміну покупки, чи не так?

Це мене не дуже заспокоює, але я все-таки оглядаю переповнені яскравими кольорами стелажі та вішаки й обираю собі декілька літніх суконь, футболок, шортів, білизну та дві пари піжами. З ними мені взагалі пощастило: купила дві — третя дісталася в подарунок!

Щаслива я подалася до примірочних і була рада, що майже все мені підійшло. А що ні — я знайшла собі потрібний розмір.

За годину Толя вже жалівся на життя та дівчат:

— Ще довго, Яна?

— Толя, ще босоніжки і все! — віддавши Толі всі пакети з одягом, я вже бігла в магазин взуття, де, за словами Толі, цілу вічність підбирала потрібне взуття! Хай там як, а я знайшла потрібні босоніжки і задоволена оплатили цю покупку тітковою картою. Чеки я обережно склала у сумочку й пообіцяла собі обов’язково віддати тітці гроші. Звісно, після того, як покрию борг Кулаченку… Ох, згадка про цього неадеквата зіпсує навіть піднятий шопінгом настрій.

Намагаючись відігнати від себе спогади про безжиттєві очі та тіло громили, яке затискало мене на дивані в домі Козленка, я радісно кажу Толі:

— Танцюй, Толя! Ми повертаємося в дім Гуляєвих!

Похмурий вираз обличчя Толі не змінився навіть після цієї звістки. Несучи мої пакунки з таким виглядом, ніби в кожному з них заховано щанайменше по цеглині, Толя мовчки прямував до виходу з торгового центру.

Я вертілася у всі сторони, оглядаючи яскраві вивіски-назви бутиків та ледь не відстала від Толі, який стрімко йшов до дверей.

На парковці він завантажив усі покупки в багажник та мовчки відчинив мені дверці автівки.

— Ти будеш на вечірці? — запитав мене Толя тільки-но він зайняв місце водія.

— Знаєш, якби й не хотіла — вона буде в домі, де ми працюємо, — стенаю я плечима. — Навряд чи нам вдасться її оминути.

Толя хмикає і мовчить щонайменше хвилину. А потім говорить:

— Була б в домі Карина — інша справа! Можна було б з нею повеселитися. Напоїв буде на будь-який смак, крута музика! — зажурено тягне Толя так приречено, що я розумію: без Карини йому не цікаві ні напої, ні музика.

Після свого минулого досвіду вечірок я зовсім не хочу знову потрапити в якусь подібну історію, тому… навіть присутність Іллі не змушує мене шукати привід тинятися будинком, де на кожному кроці я можу зустрітися з невідомими сп’янілими гультіями.

Закусивши губу, я б ще довго міркувала в тому ж дусі, однак від Толі пролунало неочікуване запитання, яке змусило мене почервоніти, мов плоди калини:

— Як тобі Ілля?