Глава 14.

Разом із Полінкою та Пилипом я піднялася на другий поверх та дізналася, де міститься дитяча кімната Дані. Така затишна, світла й тепла завдяки пастельним та блакитним тонам. На стінах зображення тваринок та персонажів мультфільмів, а ще… сімейні фотографії дітей і високого кремезного чоловіка з глибоким карим поглядом і густим кучерявим волоссям.

— Це тато, — пояснила мені Полінка, помітивши, як уважно я розглядаю фотографію.

— Схожий на І… вашого дядечка, — ніяковіючи, говорю я, коли, вклавши Даню, виходжу з кімнати разом із Полінкою. Пилип пішов до себе, як тільки вказав мені, де дитяча.

— Ти не довго будеш на шопінгу? — тихим голосочком запитала Полінка. — Я буду сумувати за тобою.

Моя ж ти маленька…

— Я постараюся дуже швидко, — щиро їй обіцяю, бо ж і сама не хочу затриматися.

Зігріваючись від щирої світлої усмішки дівчинки-сонечка, я спускаюся сходами – і зіштовхуюся з тіткою Фаїною у передпокої.

— Боже милосердний! Яно! Де ти ошиваєшся?! Толя вже чекає на тебе, а ти носишся будинком, мов не в собі!

Зітхаю, вислуховуючи претензії, до яких мені тепер ліпше б звикнути… Боюся, іншої форми спілкування моя родичка не опанувала.

— Ну, чого ти стоїш, Яно? — тітка плескає себе по колінах, нахиляючись корпусом в мій бік.

— Я в цьому поїду? — нервово перебираю тканину моєї довгої спідниці.

— Ну, вибачайте, панянко, треба було свою валізу уважніше стерегти! — дорікає тітка. — Я ж тобі говорила: іншого одягу в домі немає! — понишпоривши в кишені, простягає мені карту. — Ось, тримай. Купи собі необхідні речі та повертайся чимдуж назад! — відрізняю в голосі тітки новий відтінок незадоволення, однак далі мені стає зрозуміло, звідки він взявся: — Ілля сьогодні вечірку влаштовує на нашу біду! Знову навалиться цілий будинок гультяїв та дівиць на будь-який смак!

Ох, на згадку про вечірку я невільно здригнулася. Мій досвід із вечірками ви ж пам’ятаєте, так? Я б нізащо в світі знову не хотіла опинитися серед п’яної розбещеної молоді! Ні за які скарби найзаможнішого монарха!

— Годі стояти кілком, Яно! — підганяє мені тітка. — Ноги в руки та до Толі! А повернешся — пильнуй дітей! Немає їм чого ошиватися натовпом п’яних опудал!

На останні слова тітки я посміхаюся: нехай опудали пильнують! Ці діти себе образити не дозволять нікому.

Нарешті зрушую з місця та виходжу на вулицю, щоб розтулити рота від здивування, побачивши нове обличчя, яке лютує на весь двір, лаючи моїх дітей!

— Вас батьки не вчили, що не можна брати чужі речі без дозволу?! — свариться літній чоловік в робочому одязі та жахливому настрою.

— Не вчили! — сердито відповідає Пилип, не зводячи з чоловіка своїх зелених обурених очей.

— Дебошири! Навіжені дикуни! — сипав образи стариган. — Де ваша няня? Хто за вами наглядає?! Я буду жалітися Нілі Єлисеївній!

— Няня тут! — підходжу я до Пилипа та Полінки і стаю перед ними, дивлячись в сірі очі чолов’яги. — Зберігайте спокій і не кричіть на дітей. Говоріть мені, що сталося?

Свердлячи мене довгу мить сердитими очима, чоловік січе словами, мов батогом:

— Ці… діти! поцупили мою драбину та інструменти! Сховали незрозуміло де, а мені потрібно пра-цю-ва-ти! Я не тиняюся тут без діла, як деякі!

— Я поговорю з дітьми і ми все вирішимо, – намагаюся я згладити кути і якомога швидше позбутися від цього розгніваного чоловіка.

— В мене роботи — лопатою розгрібай, а я бігаю за цуциками шкідливими та інструменти свої зибраю до купи!

— Заспокойтеся, будь ласка. Ми все владнаємо, — зітхала я, не в силах витримувати й далі ці крики.

— Хочу бачити те, що чую! — верескнув чоловік відчайдушно. — Не повернуть украдене до вечора — буду жалітися Нілі Єлисеєвній! — на мить замислившись, чоловік придивився до облич дітей, погроза бабусею яких не вразила. — Або ж… Я батькові вашому зателефоную! Щоб знали, розбійники!

— Не треба нікому телефонувати, — говорю я, але сердитий чоловік вже бурчить сам собі щось під носа та забирається геть.

Повертаюся до дітей — обоє насуплені. Поля невинно кліпає віями, дивлячись на мене з тривогою. Пилип — виглядає таким сердитим, ніби ладен бігти наздоганяти старого буркуна та захищати свою честь.

— Будеш нас сварити? — похнюплено запитує Поля. — Не треба, будь ласка…

— Схоже на те, що збираюся? — всміхаюся я, зітхаючи.

Руки так і тягнуться доторкнутися до дитячих маківок, але мене щось зупиняє: ми не надо близькі. Не хочу їх лякати.

— Мені дуже не подобається, як цей чоловік з вами розмовляв. Хто він?

— Це дядько Панас, — без заминки відповідає Полінка. — Він займається ремонтом.

— Афанасій Степанович! — закочує очі та пирхає Пилип. — Вважає себе важливою персоною! Пуп землі!

Даю Пилипові змогу виговоритися і майже хвилину слухаю всі приємні речі, які лунають в бік запального робітника дому.

Лише потім я починаю розмову:

— Кожна наша дія завжди має наслідки. Ви погоджуєтеся?