13.3.

Мені не потрібно бути біля Пилипа в цю мить, щоб відчути, як глибоко зачепили його слова Ксенії.

— Так, Пилип — не простий, — говорю я і серце стискаєтсья, коли хлопчик повертається до мене з таким ошелешеним обличчям та широко розплющеними очима, що мені здається ось-ось і він закричить: «І ти, Брут?!». — Однак, хто з нас простий? З ким із нас завжди легко і гладко? Хай там як, а ця вогняня четвірка дітей, з якими я лише сьогодні познайомилася — чудові особливі діти. Я рада бути тут і сподіваюся стати тією нянею, яку вони заслуговують.

Червоні щічки Полінки мені зрозумілі: дівчинка така чутлива і вразлива, що приховувати свої почуття для неї занадто складно. Однак навіщо? Навіщо дитині приховувати? Якщо це, звісно, не Пилип… Проте це дивовижно: він червоніє також. Ховає від мені свої смарагдові оченята й кусає губу, не знаючи як реагувати на моє зізнання.

Я рада, що змогла звернути його увагу на інше і виправити різку заяву Ксенії, яку, сподіваюся, вона не хотіла робити аж такою грубою.

— Воу, це… — дівчина дивиться на мене так, ніби тільки що побачила. — Це неочікувано… Зазвичай їхні няні так глибоко не копають. Може, тобі і вдасться протриматися довше.

Чомусь я в цьому більше, ніж впевнена. А головне: я сама бажаю протриматися довго, дуже довго… Як мінімум – точно до кінця літа.

— Ксенія! — гучний суворий голос змусив нас повернутися в бік сусідського паркану.

Дівчинка знітилася і невільно здригнулася. Похмура тінь впала на її чоло – і вона замкнулася в собі, намагаючись приховати свої емоції.

Даня на моїх руках невдоволено захникав — і я обережно почала його колихати.

— Мені час йти, — стискаючи кулачки, Ксенія звучала так сумно, ніби їй настав час йти на власну страту. — Думаю, ще побачимося…

Полінка щиро запевняє, що буде дуже-дуже чекати Ксюшу, я киваю дівчині на прощання, а сама піднімаюся: треба віднести Даню в дитячу кімнату та вкласти його спати.

— Хто хоче зі мною в будинок? — запитую в малечі, яку не хочу залишати одну біля водойми.

— Там нудно, — коротко відповідає Пилип, який вже встиг повернутися до своїх жаб.

— А якщо ми поїмо морозива?

— Ох, я дуже-дуже хочу! — обличчя Полінки вмить світиться щастям. – Полуничне!

Дивовижна дівчинка. Така чутлива, світла… Легко реагує на зовнішні подразнення, але водночас швидко перемикаєтсья на інші емоції та відкривається іншим враженням. 

— Пилипе, давай підемо? — вмовляє вона брата і я всміхаюся, бо знаю, що їй це вдасться.

— Сподіваюся, там ще залишилося фісташкове, — дратівливо тягне Пилип, якому все ж не хочеться йти в будинок, однак він погоджується на вмовляння сестри. 

Замислююся, що зв’язок між ними дуже сильний. Пилип та Поліна прислуховуються одни до одного, по-дитячому турбуються один про одне і готові йти на поступки. Здається, дорослих, в яких вони могли би навчитися цим речам у них немає. Добре, що вони є один в одного.

Дорогою до будинку розпитую в Полінки про її ляльковий будиночок та обіцяю, що із задовленням на нього подивлюся.

Розмовляємо та сміємося, не хвилюючись, що прокинеться Даня на моїх руках, бо ж Пилип сказав, що…

— Його сон дуже міцний. Ні музика Юри, ні крик Фаїни Іванівни розбудити цього богатиря-сонька не спроможні!

— Однак, коли Ксюшу покликали — він прокинувся, — не втримуюся я від зауваження. Пригнічений вигляд сусідської дівчинки врізався в мою уяву так сильно, що мені аж захотілося бігти до неї та дізнатися чи все там гаразд…

Полінка зойкнула, а Пилип стримано відповів:

— У Ксенії батьки — монстри. Не знаю, чи гірше це, ніж зрадники, — спохмурнів Пилип, — але точно не краще.

Заходимо в будинок і бачимо нудьгуючого Толю.

— Ну, нарешті! — бурчить він за звичкою. — Я ледь дочекався! — уникаючи дивится на дітей, Толя звертається тільки до мене. — Збирайся, Яно. Іванівна наказала везти тебе за покупками.

— А діти? — притискаючи Даню до грудей, здивовано запитую я. Що це за капризи такі? 

— Іванівна нагляне за дітьми, — безапеляційно заявляє Толя. — Не барися. Я чекаю біля воріт.