13.2.

Не бажаючи розбурхати сонливість Дані, я залишаюся сидіти з ним на простирадлі, спостерігаючи за Ксенею зі свого місця.

Вона ж тримає Полінку за руку та підходить до Юри.

– Грати на гітарі ти так і не навчився, Юра… – цокаючи язиком, глузливо коментаує “бринь” гітари, який завис у повітрі з появою сусідської дівчини. – Писок тобі розфарбували, мабуть, за твою “круту” гру?

Хоча я не бачу її обличчя, та мені чудово видно, як Юра за лічені секунди то блідне, то червоніє –  і я переконуюся, що нахабне дівча залишається собою задоволене, коли з посмішкою переможиці відвертається від Юри та ступає декілька кроків вперед.

– Як і ти битися, недо-каратистка, – лише на мить розгубившись, Юра зібрався для відповіді. – Знову судді пожаліли тебе, так?

Насмішка зникає з обличчя дівчинки і, сердито блимнувши очима, вона різко повернулася до свого опонента.

Ох, далі почався якийсь сленговий жах. Слухаючи набір звуків, я не розуміла їх значення, лише здогадувалася, що нічого приємного їх сенс не несе.

– Жалюгідний душнила! – зашкварчала Ксюша.

– Токсичка! – почулося від Юри.

– Тюбик! – Ксенія тупнула ногою, як молодцювата конячка, та потягла Полінку в бік водойми до Пилипа.

Юра, кинувши гнівний погляд на сусідську дівчинку, яка порушила спокій нашої майже ідилії на природі, скочив на ноги та, тримаючи гітару, подався в бік будинку.

Тим часом Ксенія вже зосередилася на Пилипові.

– Привіт, – чи була, чи намагалася, однак дівчинка звучала досить мило.

– Бувай, Ксенія, – піднімаючи за лапку жабу та кидаючи її в банку, суворо відповів Пилип, не даючи ні найменшої надії, що він бажає брати участь в розмові з нахабним дівчиськом.

– Чим займаєшся? – однак Ксені було байдуже чи хоче з нею говорити Пилип, чи ні – вона мала намір зав’зати розмову. – Невже ти досі ображаєшся на мене?

– Зрадники не заслуговують на другий шанс, – відрізав Пилип своїм дорослим тоном безумовного переконання у власній правоті. – Ніколи.

Великі сині оченята Полінки бігають від брата до Ксенії, не знаючи, на кому ж зупинитися і як бути в цій ситуації. Переконати Пилипа в чомусь – завдання архіскладне. Тому я розумію, чому Поліна вирішує відвести Ксенію подалі від свого немилосердного брата.

– Ходімо я покажу тобі ляльковий будиночок, який мені подарував тато!

– А Ілля вдома? – щоки дівчини вмить стають червоними і вона ледь-ледь прикушує губу. – Нікуди не поїхав?

– Та ні, був вдома, – широко всміхається Полінка, а потім затуляє долонею ротика і ледь чутно шепоче: – На нього сьогодні з неба звалилося щастя!

– Що? Яке щастя? – Ксенія зводить красивої форми чорні брови на переноссі.

– Ось! – сміючись, Полінка шокує мене таким представленням. – Це Яна. Вона сьогодні стала нашою нянею, а ще це вона впала зі сходів на дядечка!

– Сподіваюся, з Іллею все добре? – похмуро запитує Ксюша, оглядаючи мене з ніг до Дані на моїх руках, та нарешті дістаючись поглядом і до моїх очей.

– Дядечко дуже сильний! – запевняє Ксеню Полінка. – Звісно, з ним все добре!
– Я – Ксенія, – предсталяє себе дівчина. – Але можеш не запам'ятовувати. Все рівно навряд чи знову побачимося.

– Ти кудись їдеш? – здивовано витягується обличчя Полінки. – Я думала, ми все літо будемо бачитися!

Однак мені чомусь здається, що Ксенія має на увазі не свій від’їзд. А мій.

– Я думаю, чи бачитимемося ми буде залежати від того, як часто ти будеш приходити до нас в гості, – відповідаю дівчинці, натякаючи, що в мене і на думці немає залишати це місце і цих дітей.

– Дивно… – замисленно тягне Ксенія. – Зазвичай їхні няні вже через декілька годин думають забратися куди подалі. Мабуть, щось сталося і перед тобою вони ще не бешкетували?

Помічаю, як напружується Пилип і, не приховуючи обурення, повертається в бік Ксенії.

– Ти думаєш, ми настільки жахливі?

– Ви точно не янголи, – чесно відповідає Ксенія. – А вже ж твій терор, Пилипе, не витримає ніхто! Мене дивує, що хлопчик з таким високим інтелектом не розуміє, що через твої витівки тебе ніхто не буде любити.

Ох, Ксенія! Хіба можна говорити таке дитині?..