13.1.

Через пів години я вже сиджу на зеленій галявині біля того ж самого злощасного ставка, де я вже встигла сьогодні скупатися…

Що я вам хочу сказати… Друга зустріч із ним, безперечно, більш вдала. Зараз я можу в повну міру оцінити всю мальовничість та красу цього місця. Справжнісінький райський куточок на Землі!

Крони великих листатих дерев утворюють затишок та захищають нас від палючого Сонця, а квіти, як ніжний розпис, посаджені тут і там, радують своїми барвами, ароматами та привабливим виглядом.

Як би мені не хотілося сьогодні критикувати водойму, в яку лиха години змусила мене впасти, та все ж вона досить простора та чиста. Може, я колись і наважуся змочити в ній ноги… проте не сьогодні. Мені вже вистачило.

Поки що ж я спостерігаю за дітьми, яким дуже подобається це чудесне місце.

Юра, спершись спиною до стовбура дерева неподалік від сусідського паркану, грав на гітарі сумні, але дуже мелодійні мотиви. Обов’язково попрошу його колись повторити вже для мене.

Пилипко та Полінка бродили берегом ставка, виловлюючи всяку всячину в банку з водою.

— Такого равлика в нас ще не було, Пилипе! — захоплювалася Полінка знахідкою. — Давай залишимо?

— Як хочеш, — відмахувався Пилип. — Мені головне, щоб ми побільше жаб та п’явок назбирали. А в ідеалі — спіймати вужа!

Ротик Полінки розтулився від страху, але перечити старшому брату вона не хотіла. Гадаю, якби Пилип захотів полювати на дракона — вона б і тоді пішла за ним.

Малюк Даня здивував мене тим, що залишив старших брата й сестру та залишився зі мною на покривалі.

Сонні оченяти просилися спати і благали віднести його в ліжечко. Однак варто було мені лише почати про це мову — як малий впертюх гаряче запевняв:

— Ні, ні, ні! Хочу гратися!

І грався… біля мене.

Думаю, немає нічого дивовижного в тому, що Даня, найменша дитина, якщо не набагато більше, то точно набагато відчутніше потребує дорослу людину, яка б дбала про нього та яка б його любила…

— Казку хочу… — залізши на мої коліна, Даня дивися такими благальними блакитними очима, що я не могла йому відмовити.

Поправивши пальцями чорнявий чубчик дитини, я зручніше вмостили його на своїх руках і почала імпровізувати казку, сюжет якої лився в моїй свідомості, як струмочок.

– У одному князівстві, в прегарних землях жив-був, горя не відав молодий княжич. Батько залишив його одного правити у своїх володіннях, а сам поїхав далеко-далеко. Справ у нашого княжича було вище хмар: щодня подвиги, завдання та вирішення справ людей на його землі. Не було коли нудьгувати нашому парубку. Та коли він залишався сам-на-сам — великий смуток огортав його чоло: було молодому княжичу сумно одному у вликому замку.

Одного дня велика радість прийшла до нього: із сусіднього князівства прибув гонець від рідного брата нашого героя та заявив, що ось-ось прибудуть його улюблені племінники. Княжич дуже їх любив, бо як не любити, адже з ними він забуде про смуток на нудьгу. Діти — усі, як один, дотепники, жартуни та на всіляки вигадки та ігри винахідливі — дядечко їх обожнював!

Гостювала малеча в княжича цілий тиждень! Веселощі та радість переповнювали великий замок — і це було прекрасно. 

Однак прийшов час прощатися — і засумував наший герой: йому так не хотілося, щоб діти, які розрадили його схожі один на одного дні, так швидко поверталися додому… Племінники бачили смуток княжича і вмовили свого татка залишитися в любого їм дядечка на все літо! 

Княжич був щасливий, та водночас збагнув, що його княжі справи потребують щоденної уваги, а він лише один… Що ж робити? Вирішив наш герой знайти собі помічнцицю.

Він так сподівався, що вона допоможе йому впоратися з дітьми, що й не помітив, як з її приходом його життя змінилося назавжди…

— Ксюша-а-а-а!

Даня, який уже клював носом мені в груди, розклющив очі й активно затрусив головою, виглядаючи кудись за мою спину.

Полінка, яка розбурхала Даню, вибігла зі ставку та пострибала в бік сусідського паркану так прудко, ніби вирішила спародіювати кенгуреня Ру із «Вінні Пуха».

Невдовзі з боку листатих дерев з’явилося дві фігури: наша Полінка та білява дівчинка-підліток у джинсових шортах та білій футболці. Ростом вона була ледь нижче за мене. З високими хлопцями в домі Гуляєвих навіть мій середній ріст здається мені замалим.

— Я так скучала, Ксюша! — гаряче ділилася емоціями Полінка. — В нас стільки всього сталося! Татко в Китай поїхав, ми з дядечком на все літо залишаємося! Ти рада?

— Дуже рада, — тендітна на вигляд Ксюша підхоплює Полінку на руки та кружляє її галявиною. Поля дзвінко сміється, радіючи своїй старшій подрузі.

Чого не можна сказати про Юру, пальці якого так і завмерли на струнах, видаючи далекий від гарного звуку «бринь», та Пилипа, який після появи Ксюші невдоволено скривився та відвернувся до ставку, удаючи, що він повністю зацікавлений у виудженні з води різноманітної фауни.

Тільки Даня не радів і не прикидався, що йому байдуже. Він дивився на мене блакитними очима і, здається, збирався заснути…