Глава 13.

Це було не просто, та я знайшла їдальню.

Заходжу й невільно розтуляю рота: уся вогняня четвірка дітлахів на місці. Сидять за великим столом зі світлого дерева та уважно слухають Пилипа, який у яскравих епітетах, перебільшеннях, метафорах та інших літературних засобах описує сьогоднішні подвиги.

Дивуюся, що тут, серед малечі, і Юра. Однак щось мені підказує, що для Пилипа немає нічого неможливого. Дивовожний хлопчик.

Милуючись їхніми одухотвореними обличчями в цю мить, залишаюся для них непоміченою, бо ж так і стою біля дверей, не зрушуючи з місця.

— Карина, звісно, намагалася чинити опір, — пирхаючи, мовив Пилип.

— Але її відволікав Даня! — сміючись, сказала Поля.

— Агу! — сяяв, немов зірочка, задоволений витівкою Даня.

Слухаючи дітей, оглядаю їдальню. Кімната — простора. Панорамні вікна впускають так багато світла, як тільки можливо в цей сонячний день. До того ж з-за вікна на нас дивиться розкішний мальовничий сад Гуляєвих — картина, яка ні в чому не вступає привабливим пейзажам на стінах.

Посеред кімнати — великий прямокутний стіл, за яким розсілася малеча. А позаду столу музичний центр, що дивує мене своєю тишею. Навіть дивно, чому любитель музики Юра його ігнорує. Втім, знаючи смаки підлітка та його особливе захоплення гучною музикою, я маю радіти, що в кухні лунає тільки голос Пилипа та сміх його братів та сестри.

Очі відпочивають, оглядючи зелені листаті квіти в кутах кімнати — і я залишаюся під враженням, що ця їдальня не менш приваблива та гарно облаштована кімната, ніж всі інші, що мені доводилося бачити в цьому домі.

— Я думав, ви вже не займаєтеся такими крінжовими* пранками*, — чую скептичний голос Юри. — Чи тобі, Пилипе, захотілося пофлексити* перед нянею?

крінж* (сленг) — сором;

пранк* — розіграш.

флексити* — хвалитися, викаблучуватися тощо

— Що-о?! — вмить обурюється Пилип. — Щоб я та перед кимось викаблучувався?!

— Ну-ну, — хмикає Юра, не зводячи з молодшого брата насмішкуватого погляду. — Як вона, до речі, пережила ваше захоплення?

— Їй вдалося втекти, — насуплено говорить Пилип, та, гадаю, його емоція відноситься до Юри, який роздратував його несправедливим звинуваченням, а не до мене, якій вдалося врятуватия втечею.

— Вона втекла, ще й дядечка з ніг збила! — скоромовкою видала Полінка і, закривиш рота, почала сміятися.

Даня підхопив моментально, розбавляючи гучний стукіт долоні Юри, яка відбивала йому одному зрозумілий такт на столі.

— Я знав! — регоче Юра. — Знав, що вона імба*!

імба* (зі сленгу ґеймерів) — сильний персонаж у грі.

— Хто? — не струмуюся я, почувши незрозумілий епітет в свій бік і видаючи свою присутність.

Посмішка вмить сповзає з обличчя Юри — і цілі ділянки його пошкодженого рукавицею Пилипа обличчя покриваються червоними плямами.

— Ну, і хто тут флексить? — пирхає безжалісний Пилип. — Розповідай, Юра, хто така «імба»!

Від щічок Юри кольору калини мені самій стає незручно. Уже шкодую, що видала свою присутністю миттєвою допитливістю…

— Крута ти, Яно, якщо одним словом… — не зводячи з мене погляд зелених очей, Пилип почувався цілковитим господарем положення. — Здається, Юра спіймав краш*!

спіймати/ловити краш* — закохатися.

— Пилип! — кричить червоний, як сеньйор Помідор, Юра. — Стули пельку, телепню!

З виглядом короля на свого підданого, Пилип лише осудливо хитає головою. Юра ж повертається до мене.

— Я… взагалі ні, — лепече він. — Це в Пилипа такі жарти… дурнуваті.

— Я навіть нічого такого не подумала, Юро, — всміхаюся я та сідаю на вільний стілець біля Дані, радіючи, що тітка і про мій голодний шлунок подумала.

— Ням-ням! — смакує розкиданою на столі їжею Даня.

Здається, це нікого не бентежить і молодший братик завжди їсть ось так… Ложкою та виделкою одночасно, але прямісінько зі столу.

— Хочеш я тобі допоможу? — обережно цікавлюся я в блакитноокого чорнявого красунчика.

— Ні-і-і! — відразу похмурніє він і міцніше стискає своїми крихітними пальчиками столові прибори. — Я сам! Сам!

Таку самостійність можна тільки похвалити… От би ще охайності навчити — ціни б не було.

— Це дядя вважає нас розбещеними дітлахами, — серйозно говорить Юра, спрямовуючи свої карі очі прямісінько на мене.

— Та з нами ніхто не панькався, — копирсаючись в тарілці, додає Пилип.

— Тільки бабуся Ніла… — тоненьким голоском, у якому відчувається сум, мабуть, за тією ж бабусею, озвалася Поля.

— Іноді! — пирхає Юра. — Її теж на довго не вистачає.

— Тому, — твердо говорить Пилип і піднімає на мене свої смарагдові, такі вже зараз дорослі очі, — нам не потрібні няньки. І чому цього не розуміють дорослі — я не збагну!