12.2.

Звук нестримного відчайдушного плачу приводить мене до ванної кімнати.

Стукаю перш ніж увійти, однак ридання не стихає ні на мить і відповіді мені ніхто не дає.

— Я заходжу, — попереджаю та відчиняю двері.

Невільно зойкаю, побачивши тендітну фігуру Карини на підлозі.

Покоївка притисла коліна до грудей і, сховавши обличчя в долонях, гірко плаче.

— Карино… — сідаю поруч із нею. — Що сталося? Як я можу тобі допомогти?

Плач затихає. Дівчина, здмухуючи пасма чорного волосся з обличчя, дивиться на мене насуплено та цілковито пригнічено.

— От скажи мені… — шморгаючи носом, намагається говорити, але я не розберу ні слова. — Я вже, дійсно, у розпачі й не знаю, що мені робити!..

— Що сказати? — підштовхую її до розмови й намагаюся бути максимально ввічливою.

— Як мені… — Карина кусає губу й розтирає сльози по обличчю. — Як мені сподобатися хлопцю?

Десь я вже це сьогодні чула подібне…

Затуляю обличчя рукою, натискаючи великим пальцем на скроню.

Це не будинок, а збіговисько самотніх сердець!

— То як, Яно? — голос Карини знову звучить на межі зірватися в ридання.

— Як довго ви знайомі? — питаю перше, що прийшло мені в голову.

— Три… три роки…

— А він… знає про твої почуття?

— Так… — киваючи, Карина знову затуляє обличчя долонями.

Прийшла черга мені закусити губу. Як би сказати Карині цю неприємну, але таку очевидну річ?

Бідолашна… Вона зовсім не схожа на тих дівчат, які можуть так страждати від нерозділеного кохання…

— Пробач, Карино, мені зовсім не хочеться тебе образити, — починаю я, зітхаючи, — але навряд чи із цього щось вийде. Я думаю, за три роки вже б щось відбулося… Тим більше, якщо він знає…

— Говориш, шансів нуль? — розпачливим голосом ледь чутно промовляє Карина.

— Я ж не знаю всю ситуацію, але це очевидно, Карино… Три роки знати тебе й не робити жодного кроку — це, мабуть, свідчить про те, що ти йому… просто не подобаєшся. Не фантазуй і не плекай марні надії. Я впевнена, що ти зустрінеш своє справжнє кохання. А цього… відпустиш і розлюбиш…

Уявлення не маю, як це працює… Мені ще не доводилося кохати так сильно, що життя не уявляла б без цієї людини… Розумію, що мої слова для Карини звучать сухо, та що я можу вдіяти?

— Це навряд чи, Яно… — повільно піднімаючись на ноги, Карина дивилася кудись перед себе. — Він такий… такий неймовірний! Як може подобатися хтось інший?

— Можливо, він і такий собі супер-неймовірний, як твій закоханий мозок його бачить, — підводжуся і собі, — та яка в ньому цінність, якщо ні одна клітинка в його тілі не тягнеться до тебе? Ні одна його думка не крутиться навколо тебе? Невже ця його цілковита байдужість не причина — відпустити свої мрії про нього?

Карина вмиває обличчя і я навіть не можу бути певною, що дівчина мене слухає. Проте я вже не можу зупинитися. В моїй уяві з’вився образ Іллі – і я, натхненна нашою зустріччю, говорила слова, які ніколи не спадали мені на думку; слова, про які я раніше не задумувалася… А проте вони зараз здаються мені такими вірними!..

— Ти ж дівчина, Карино! — гаряче нагадую їй. — Твоє жіноче, чутливе єство заслуговує того, хто буде тебе любити понад усе. Хто буде про тебе дбати, турбуватися! Захищати тебе буде і зберігати тобі вірність! Хто буде тебе обирати. Того, для кого ти будеш найдорожчим скарбом! А цей, хто за три роки тебе так і не розгледів, — він не дасть тобі цього… Просто не зможе дати. У гонитві за однією його щирою усмішкою — ти сама розучишся всміхатися! У гонитві за його любов’ю — ти сама розучишся любити! Обирай себе і того, хто любить тебе!

Я аж дихання собі збила, доки випалювала Карині все, що зародилося в моїй голові так раптово та прекрасно… Треба й собі подумати про це на дозвіллі.

— А ти, Яно, виявляється оратор… — хмикнула Карина, розглядаючи своє відображення в дзеркалі. — Туш потекла. На що я стала схожа? — повертається до мене. — В тебе туш є?

Заперечно хитаю головою, за що отримую дещо пихатий погляд.

— Яно-Яно, звідки ти така звалилася на нас? — глузливо посміхаючись, Карина оцінює мене вивчаючим поглядом. — Не розумію, що такого небезпечного в тобі побачила Клопова.

Переміна Карини мене вразила. Це точно та сама дівчина, яка ридала на підлозі? Невже це… це була просто вистава? Але навіщо?!

Помітивши, що я оглядаю її з неприхованою цікавістю, покоївка скоричила скорботний вираз обличчя і прошепотіла:

— Скажеш своїй тітці, що я себе погано почуваю? Візьму на решту дня вихідний… А завтра — подивлюся по своєму стану.

Дивлюся на Карину довгу мить, перш ніж відповісти:

— Мене чекають діти, Карино. Я тут затрималася з тобою. Скажеш Фаїні Іванівній особисто.

Кинувши погляд на розтулений від здивування рот покоївки, я покинула ванну кімнату.

___

Здогадалися в кого закохана наша хитрунка Карина?))