12.1.

— Фаїно Іванівно! — рішуче заявив Пилип. — Я вимагаю звільнити Яну!

— Не сваріть її, будь ласка! — тоненький голосок Полінки вражає в саме серце.

— Ні, ні, ні! — завзято підтримує Даня кампанію своїх старших брата й сестри.

— Яна виконувала моє завдання! — впевнено доносить розгубленій тітці Фаїні Пилипко. — Всю провину я беру на себе!

— І я на себе беру! — не відставала Полінка.

— І я! — тут як тут озвався Даня.

Дивлячись на дітей та слухаючи хор їх голосочків, мені стає легко й тепло, ніби важка плита моїх неспокійних дум піднімається — і стає так радісно та гарно на душі…

Ледь стримуюся доторкнутися до дитячих маківок, згадуючи як годину тому Пилипко крикнув мені в коридорі:

— Руки вгору! Йде захоплення території!

— І що це означає? — всміхалася я, з цікавістю оглядаючи його велитенський водяний пістолет. От би мені в дитинстві такий! З водяних розваг у нас були тільки калюжі. Ну, гаразд, ще мильні бульбашки були…

— Це означає, — так дивно чути владний голос у маленького одинадцятирічного хлопчика, та, здається, для Пилипа це його нормальинй стан, — що ми вже взяли в заручники двох працівників.

— А ти будеш наступною! — кусаючи губу, червоніла Полінка, яка, незважаючи на великий водяний пістолет в руках, виглядала з ним на сьомому небі від щастя.

— А якщо я… — схилюячись до обличчя Пилипа, я ризикувала підставити себе під обстріл, однак пообіцяла собі ще в першу зустріч з цими дітьми, що не буду їх боятися, а буду намагатися зрозуміти та потоваришувати, — буду чинити опір або ж взагалі… втечу?

— Хах! — виклик та здивування в зелених очах Пилипа були такі виразні, що я розуміла: своєю нахабністю я точно дивую цих зухвалих дітей. — Ти можеш спробувати.

— Та я б не радила, — мило всміхається Полінка.

— Агу! — підтримував сестру Даня і бризнув по мені зі свого пістолета, дещо меншого, ніж в сестри та брата. — Луки ввелх!

Як би загрозливо не виглядало це дитяче угрупування, а я ризикнула на опір та втечу.

Дитина вулиці. Гасати сходами було мені найбільшою забавкою в дитинстві. Тому я і летіла, як навіжена, вниз, не боячись ні впасти, ні послизнутись. Як виявилося даремено… Однак потім з’явився Ілля… і врятував мене.

— Яна, ти мене слухаєш?! — тіткин голос витягує мене зі щасливих спогадів. — Що веселого я розповідаю, шо ти всміхаєшся, як на виданні?

І, справді, нічого веселого тітка не говорить, а мені на душі весело. За мене заступилися діти! Це дає велику надію для наших стосунків. Я майже на сьомому небі від усвідомлення цього!

— Вже друга година дня, а діти досі не їли, Яно! — сварить мене тітка. — Зараз зателефонує Ніла Єлисеївна — що я буду їй говорити, а?

— Скажіть, щоб телефонувала мені, — ні краплі не гублячись (я взагалі не впевнена, що Пилип здатен губитися), відповідає мій ревний захисник.

— Давайте беж жартів, діти, — суворо дивиться тітка на Пилипа. — Зараз сідаєте їсти. Без вибриків!

— А Ви Яну не будете звільнята, якщо ми поїмо? — ставить умови Пилип.

Тітка — ця хитромудра жінка — відповідати не поспішає. Реакція Пилипа та його прагнення захищати мене дивує її не на жарт. Вона вивчає бешкетника своїм орлиним поглядом, а потім видає те, що, мабуть, на її думку, створить мені деяку гарантію захисту в цьому домі:

— Щоб я не звільняла Яну, Пилипе, одних ваших сумлінних прийомів їжі буде замало.

Проте й тітка не на простака напала!

— А що ще треба? — хмикаючи, запитує Пилип.

Я фізично відчуваю, як насторожується цей хлопчик, якому тон тітки зовсім не до душі, адже це він зазвичай ставить умови, а виконують їх ті, з ким він має справу.

— Як мінімум, — всміхається тітка, — бути слухняними дітками та не чинити розбою.

Ого, як мінімум! Ну, це тітка загнула, звісно… Я і дня не пробула в цьому домі, а вже розумію, що це майже неможлива місія.

Очікую, що Пилип зараз буде тупати ногами, протестувати і відмовиться від захисту мене. Полінка з Данею, звісно, його підтримають. Однак відповідає Пилип спокійно:

— Я подумаю над тим, щоб чинити розбій не так часто, як зазвичай, і про те, щоб час від часу бути слухняним.

В очах тітки читаю, що й така відповідь її дивує. Вона, либонь, як і я, чекала істерику.

— Ти даєш слово, Пилип? — ніяк не відчепиться тітка! ВІд її гри з вогнем у мене серце в п’ятки спускається без літфу. — Від цього залежить робота Яна.

Отож-бо, тітко! А ти тут так ризикуєш!

— Даю, — ні на мить не вагаючись, ошелешує нас Пилип.

Звідки в цієї дитини такий потужний стержень всередині? Як дорослий хлопець уже. Маленький чоловік. Може, це, справді, у деяких із них закладене з народження?..

— І щоб ви були впевнені в нашій серйозності, — дивує нас бешкетник і далі: — На сьогодні ми згортаємо всі операції та плани. Живіть спокійно. Поки що.