Глава 12.

Яна.

Тарабанячи пальцями по стільниці кухонної тумби, я чекала тітку та її довгі нотації. Я гадала, що вона відарзу піде за мною, ми поговоримо і вона мене відпустить. Однак ні! Вона залишилася в холі з Іллею — і це хвлювало мене набагато більше, ніж тіткові моралі…

Та й що такого вазагалі сталося, якщо замислитися? Подумаєш, послизнулася, впала… на сина господині… З ким не буває?..

Часом мені здається, шо безглузді ситуації переслідують мене все життя. Це ж треба так вляпатися! Якби Ілля мене не підхопив — я б точно розквасила собі носа або взагалі шию звернула б!

Та чим далі я думаю про свою незграбність — все більше відчуваю, що починаю червоніти.

Як дивно та чудово, що Ілля виявився не таким пихатим, як мені здалося в нашу першу зустріч! Він, схоже на те, взагалі не пихатий… А ще… він такий сильний та спритний! Як ловко мене спіймай! А сам боляче забився: в очах бачила… Бідолашний… Може, йому треба льоду принести? Які ж непокійні хлопчаки в цьому домі…

Грюкіт дверей швидко збив з мого обличчя мрійливу усмішку: повернулася тітка Фаїна. Від несподіванки я ледь не підскочила до стелі і з насторогою поглянула в бік моєї родички. Навіть не думала, що вона така впливова в цьому домі.

— Яно, — незважаючи на суворий погляд карих очей, відчуваю, що тітка змушує себе бути дуже м’якою в розмові зі мною. — Ми не встигли з тобою обговорити цей момент, тому давай поговоримо одни раз та гаразд. Добре?

Інстинктивно киваю, не дуже розуміючи, що тітка має на увазі. Однак її прямий вимогливий погляд очей змушує мене підкоритися.

Хоча мене не покидає відчуття, що мені зовсім не сподобається те, що я почую. Про це мені кричить все: стиснуті в кулачки руки тітки, її сердиті очі та мої власні передчуття.

— Ілля — син господині, Яно, — нагадує мені тітка чудово відомий факт. — А ти… просто няня. Працівниця цього дому — якшо бажаєш. Я думаю, ти чудово розумієш, що це означає?

Я не розумію. Справді, не розумію… Однак, дивлячись на кам’яне обличчя моєї тітки та слухаючи її безапеляційний тон, мені було зрозуміло: я не зможу їй пояснити, що різниця в наших з Іллею статусах ні на що не впливає. Зовсім ні на що…

Чи мені просто хочеться вірити в це, як знати? Ще декілька годин тому я не могла відповісти Толі, як сподобатися дівчині. А зараз я розумію, що ніякі поради тут не працюють. Просто одного разу з’являється якийсь Ілля — і все. Не роблячи нічого надзвичайного — він уже подобається так, як ніхто до нього…

— А це означає, Яно, — тітка, на жаль, не залишила своє питання риторичним, а вирішила мені, як малій дитині, розтлумачити все на пальцях: — що ти йому не пара.

Ох, мені довелося витратити багато внутрішнього запасу терпіння, щоб не процитувати улюблену Ліну Костенко:

Криши, ламай, трощи стереотипи!

Вони кричать, пручаються — ламай!*

*перші рядки віршу «Криши, ламай, трощи стереотипи!»

— Бачила б ти, Яно, з якими дівицями ошивається Ілля — не підійшла б до нього ближче, ніж на кілометр!

У горлі різко пересихає, а в грудях стає мало повітря. Тягну руку до дурнуватого коміру старовинної блузки.

Бачила я одну з дівиць… Уквітчана жабуринням болотяна князівна, володарка жаб та п’явок.

— Я Іллю люблю, — тітка, мабуть, хоче підсолодити мені враження від своєї промови. — Проте… навіть якби ми проігнорували цю різницю у ваших з Іллею становищах — я б однаково не бажала тобі такого нареченого, Яно.

В очах на сором починає наполегливо щипати.

— Таким хлопцям, Яно, тільки одне потрібне від дівчат. Сподіваюся, тобі не треба пояснювати, що це?

Тітка викидає мене своїми словами точно на пекельний пісок такої собі Сахари. Не витримую та розстібаю верхній ґудзик на блузці.

Від її слів мені стає так брудно та огидно. Я ж не прийшла сюда пропонувати себе чи вішатись Іллі на шию! Однак тітка й це не впускає мені нагадати:

— Пам’ятай про борг, Яно.

Варто їй озвучити це — як відразливий писок Назара Кулаченка мерехтить перед очима.

— Я не забула, — сухо відповідаю я. — Я прийшла сюди заради роботи, тому буду зайнята тільки роботою. Тобі немає за що перемайтися, тітонько.

Реальність проти волі жорстоко б’є мене усвідомленням: навіть якщо я налагоджу контакт з дітьми і… буду уникати Іллю, як цього бажає тітка, — я однаково буду в цьому домі під велетенським і тяжким прессом, їм’я якому — Фаїна Іванівна.

— Іншого шансу знайти хорошу роботу на літо вже не бути, Яно! — вперше за нашу розмову тон тітки стає нетерплячим та дратівливим. — Тримайся за це місце й не пускай слини на Іллю!

Це так із боку виглядає, так? Ой, леле… Ілля теж помітив?! Який сором…

Ховаю очі, розглядаючи закручені візерунки на підлозі, а тітка тим часом добиває мене, вражаючи в найболючішу точку:

— Твій батько не хотів би червоніти через тебе, Яно. Поводься, як пристойна дівчина, — і ніби мені мало – додає: — Не впораєшся — відправлю додому.