11.1.

–  І-і-і-і, — хникає Карина.

— М-м-м-м, — видає гучні звуки, схожі на мукання, Толя.

Мені потрібно декілька секунд, щоб перезапустити мозок після побаченої картини.

Прямо зараз в моїм кімнаті на підлозі сидять спина до спини зв’язані мотузками покоївка Карина та водій Толя.

У їх ротах кляпи, тому вони і видають незрозумілі звуки, не в змозі по-іншому привернути мою увагу. Ніби я можу не помітити цих опудал посеред моєї спальні!

— Що ж, жертви червоношкірих, чому ж ви такі слабаки, а? — сідаючи біля них навпочіпки, не оминаю нагоду познущатися. Ніби-то має солідарність бути: сам я стільки разів втрапляв у халепу від Пилипа, та однаково комедно!

— І-і-і-і! — «і» Карини виходить аж надто сердитим, тому я згадую про совість та тягнуся до вузлів на її тілі.

Ну, Пилип! І де він такого навчився? Не дитина, а ящик Пандори з беззупинними нещастями на наші голови.

— Тут тільки рубати, — хапаю переляканий погляд Карини, та що робити? Пилип як навіки зав’язав. Гордіїв вузол був. Тепер буде Пилиповий. — Не бійся, я обережно, — говорю те, що на мою думку має заспокоїти Карину та підводжуся на ноги.

Понишпоривши біля свого столу, знаходжу якісь ножниці та повертаюся до Карини. Не встигаю розрізати на ній мотузки як вона виймає з рота кляп та починає голосити, як не в собі.

— Ілля-я-я-я! — міцно вчепившись в мою руку, дівчина ридає та виє на моєму плечі. — Я так злякалася, Ілля-я-я-я!

Толя, який сидів собі тихесенько та терпляче весь цей час, кидає на мене розлючений погляд натурального Отелло. Посміхаюся та одним порухом відсуваю ошелешену Карину від себе.

— Досить нити, — коментую свою дію і посуваюся до Толі, щоб зайнятися і його мотузками. — Вперше чи що?

— Ілля! — обличчя покоївки перекошується від обурення. — Який би раз не було — це вже, знаєш, занадто! Вони мене спіймали! П-п-потім зв’язали! — актриса, яка померла в Карині, може нею пишатися: передає розпач бездоганно. — Це не-мож-ли-во, Ілля! — підскакує на ноги, як коза, і гнівно тріщиться на мене зверху вниз. — Я більше не буду тут працювати! — ще й ніжкою так грізно цокає!

Ой, лячно-лячно! Аж жижки трясуться.

— Добре, — флегматично відповідаю Карині, закінчуючи возитися з мотузками на Толі. Який все-таки Пилип профі! Шкода, що тягне його до лихого. Може, порадити Стасу віддати малого на альпінізм?

— Тобто «добре»? — пищить аж задихається Карина. — Ти не проти, щоб я звільнилася?! — Карині не йметься. Думає буде маніпулювати мною — і я на підлозі розпластаюся та буду вмовляти її: «Не йди-и-и, благаю, залишся! Як же я без тебе?» Аякже! Не на того напала.

— Ти гадаєш, проблема знайти нову покоївку? — підводжуся я — і тепер Карина дивиться на мене знизу вверх. — Зі зв’язками моєї родини я вже черед годину матиму список кандидаток на твоє місце.

Моєю реакцією Карина не задоволена. Однак іншого я видати не можу. Ліпше їй прийняти це і припинити гратися зі мною, ніби я їй… Толя!

Про вовка промовка.

— Це було щось страшне, Ілля! — витягує з рота кляп Толя і підскакує на ноги. — Спочатку ледве не задушили! — хапається за шию, демонструючи, як саме з ним поводилися головорізи Пилипа. — Доки я розмахував руками — зв’язали мені ноги та повалили на підлогу! Пилип ще чимось бризнув в обличчя! Я запанікував, почав кричати! — Толя затулив очі, його почало водити зі сторони в сторону і він мало не вписався в мою шафу зі спортивними нагородами. Добре, що шпаги я дома не зберігаю: діточки вже б точно когось проштрикнули… — Тут мені руки і зв’язали та кляп у рота засунули.

— Тобто я можу йти? — доки Толя влаштував демонстрацію затримання, Карина дивилася на мене, як розгніваний бик на тореадора, що дратує її дурнуватою ганчіркою. — Сьогодні? Зараз?

— Карино… — неочікувано в мені прокидається совість і я, докладаючи зусилля, намагаюся звучати спокійно: — Мені шкода, що тобі дісталося, — здається, я себе перехвалив, бо ж далі з мене буквально виривається мій звичайний насмішкуватий тон: — Однак ти знаєш, які вони монстри. Якщо ти не справляєшся — ми знайдемо когось більш… стресостійкого.

Як їх няня, наприклад… На саму згадку про русяву зеленооку дівчину мій настрій вмить піднімається. Як це дивно: жити в одному домі, але не мати змогу нормально бачитися та спілкуватися. Персональний Цербер, вона ж Фаїна Іванівна, зведе нас зі світу! І якщо за себе я взагалі не хвилююся, то от Яна… Судячи з того, як покірно вона реагує на свою тітку, її слово для дівчини закон.

— Я поговорю з нею! — верещить Толя, вибігаючи з моєї кімнати. — Вона запальна, але ти ж знаєш, відходить швидко!

Хто? Що?

Я не відразу збагнув, що Толя говорить про Карину, яка миттю раніше вилетіла з кімнати, мов ошпарена. Теж мені ніжне створіння!

Та все ж яким зухвалим я не був би з Кариною, а позбутися покоївки напередодні вечірки — перспектива така собі. Сподіваюся мій вірний зброєносець Толя вирішить цю справу. А як ні, то… то що? Викличу клінінг та і все! Те ж мені проблема.

_____

Чи вдасться Толі вмовити Карину?)