Глава 11.

— Що тут відбувається?!

Галас дітлахів миттєво затихає і, слухаючи тупіт ніг, я прикидаю собі, що вони вшиваються назад у свої кімнати.

Яна сіпається і злякано дивиться на мене, але я утримую її талію, не даючи змогу підвестися.

На моє обличчя падає тінь — і я нехотя відводжу погляд від губ Яни та зустрічаюся з неабияк розгніваним поглядом Фаїни Іванівни.

— Ілля! Яно! — голосом, мов батогом, шмагає нас то по черзі, то одночасно невгамовна кухарка.

— Відпусти… — знову намагається вирватися Яна, червоніючи та кидаючи ошелешені погляди на свою тітку.

Стискаючи зуби від болю в потилиці, піднімаюся і допомагаю підвестися дівчині.

Вона сором’язливо протягує пальчики в мою долоню і — ось ми вже стоїмо на своїх двох і не відводимо одне від одного погляди.

Яка вона все ж красива… Незвичайна…

— Дякую, Ілля, — тихо шепоче Яна і в ту ж мить її долоня вислизає з моєї, залишаючи по собі незрозумілу пустоту, від якої мені вмить робиться самотньо та гірко. Що це зі мною?..

— Марш на кухню, Яно! — безапеляційно наказує Фаїна — і Яна навіть слова не говорить їй проти, а відразу ж поспішає до коридору на кухню.

Така покірність мене вражає. Розумію, що Фаїна — жінка запальна. Її всі в домі побоюються, однак вона ж рідна тітка Яни. Чому так?

— На мене дивися, Ілля! — голос кухарки дзвенить так гучно, ніби вона б’є по кастрюлі черпаком.

Неохоче переводжу погляд на цю пантеру й намагаюся згладити кути:

— Ви на Яну не гнівайтеся. З дітьми я поговорю.

Однак кухарці було чхати на дітей. Її хвилювало інше.

— Я сподіваюся, Ілля, ти не забув, про що ми говорили з тобою і що ти мені пообіцяв?

— Не забув, — відповідаю так похмуро, що мені заздрив би й сам Дем’ян.

Тримати дистанцію легко до невідомої няні. А моє тіло досі пам'ятає Яну у своїх руках. Її шовкове волосся на моїх грудях, теплі долоні, манливі рожеві губи й неймовірно чарівні зелені оченята… Про яку дистанцію може йти мова, коли я стою слухаю гавкіт Фаїни, а сам думаю, як би мені побудувати стратегію наших із Яною зустрічей? Тітка ж не дасть ні їй, ні мені життя…

— Якщо ти порушиш свої ж слова, Ілля, — дещо я все-таки почув, — Яна поїде додому в той же день! І ти будеш сам-на-сам зі своїми племінниками!

Не даючи мені змогу знайти компроміс, Фаїна круто повернулася на своїх невисоких підборах та поцокала в бік коридору.

Що ж, а ніхто не говорив, що буде просто! Та невже для Іллі Гуляєва є щось неможливе?

***

Піднімаюся сходами на другий поверх і повертаю у своє крило.

— Пилип! — горланю на весь коридор, коли потрапляю під безжалісний обстріл водяними пістолетами.

Пилип і Поля поливають мене відчайдушно. Даня намагається не відставати.

— Якщо через вас зараз звільнять Яну — відправлю до батька в Китай у вантажному потязі! Затямили?

Обстріл неочікувано припиняється.

Даня регоче, не зрозумівши сенс сказаного, а от Пилип та Поля розгублено перезирнулися.

— Як це «звільнять»? — щиро дивуєтсья лідер шайки, Пилип. — В нас ще жодну няню не звільняли!

— Вони самі йдуть! — посміхається Поля. — У Пилипа в звіті все є.

— І взагалі… — чухає потилицю Пилип. — Яні ще рано йти. Я не награвся.

— Не награвся? — пирхаю я. — Вона твоя іграшка?

— Я ще не зустрічав таких нянь, дядя, — не без захоплення видає Пилип. — Вона нас не сварить і не боїться, і…

— Грає з нами! — підтримує старшого брата Поля. — І не жаліється старшим!
Те, що діти так відгукуються про няню — саме по собі фантастика, але зараз мене більше турбує доля самої Яни, яка потрапили під гарячу руку Фаїни і в цю мить, напевно, отримує від неї на горіхи.

— Отже, не бажаєте, щоб вона йшла? — наштовхуюся на прямий погляд Пилипа і, навіть якщо сам він не хоче бути відкритим у цю мить, — читаю, як на долоні: не в планах цього шаленого малого відпустити Яну. Занадто цікавий вона для нього екземпляр.

— Яна мені сподобалася, — сором’язливо зізнається моє янголятко Поля.

— Тоді швидко вниз на кухню і рятуйте свою няню від нападу Фаїни Іванівни!

По очам Пилипа бачу: зв’язуватися з Фаїною — те ще задоволення. Слухати нотації та крики не подобається нікому. Однак мій сміливий та відчайдушний племінник не дає собі впасти обличчям у бруд і віддає наказ своїй команді:

— За мною! Операція “Порятунок Яни”!

Після чого цей місцевий ватажок червоношкірих забрав свій загін — і вони щезли з моїх очей. Нарешті.

Тільки-но малеча зникає за поворотом — я згадую бурчання дядька Панаса про драбину та інструменти.

— Треба нагадати пізніше, бо ж старий не злізе з мене, — міркую сам собі та йду до своєї кімнати.

Однак зупиняюся і регочу на весь коридор, коли із сусідніх дверей показується побитий життям Юра. Своїм червоно-синім обличчя нагадує мені жертву бджіл. Одну з них 100 % звати Пилипко.