10.1.

Думка про те, що в кущах може сидіти хтось із моїх шкідливих бешкетників, стримує мене від бажання пожбурити в саму гущу гілок масивний камінець.

— Агов, хто там є? — голосно кричу я, підпираючи плечем зачинену калітку.

Метушнеча в кущах припинається, стає тихо-тихо й нарешті я бачу риси знайомого писка, який повільно виглядає прямісінько на мене.

— Тут я! — пищить смуглявий Кеша, перелякано зиркаючи на мене своїми майже чорними очима.

— Ти до туалету не встиг добігти, Кеша? — зціпивиш зуби, я намагаюся звучати спокійно. Це не будинок, це — збіговисько клоунів. — Напарника де подів?

— Я тут! — чую із сусіднього куща голос Кості.

— Ви що влаштували, телепні?! — зриваюся я на крик та шкодую, що не закидав кущі камінням.

— Та не кричи ти! — шипить мені Кеша. — Вони десь поруч! І можуть з’явитися в будь-яку мить!

— Хто вони?! — і не думаю я не кричати, бо мої нерви висять на тонесенькому волоску.

— Діти! — в один розпачливий голос зливаються Костя і Кеша.

Перевожу погляд з одного блазня на іншого – й бажаю лише одного: вятягти двох бовдурів за шкірки та врізати по потилицям. Гарна охорона! Хоробрі серця!

— Що там вже сталося? — ледь не вию я, пирхаючи та розтираючи обличчя долонями.

Були б в мене інші племінники — я б уже зірвався на хлопцях, як мені того й хотілося, однак… я знаю своїх племінників. Сам втік від них у клуб Дем’яна. То які претензії до охорони?

— Вони взяли в заручники всіх у будинку! — ошелешено шепоче Костя, озираючись по сторонам, ніби діти, справді, можуть вискочити на нього в будь-яку мить.

— Всіх? — хмикаю я, не вірячи, що можна взяти в заручники Фаїну Іванівну.

— Поля сказала, що всіх! — гаряче запевняє мене Кеша.

Поля сказала…

Закочую очі та, махнувши рукою на лоботрясів, які вже полізли назад у кущі, йду в бік дому.

Звісно, дійти до додому, не зустрівши пів населення гуляєвського двору, неможливо!

Як з-під землі виростає фігура чергової перешкоди — кремезного робітника нашого дому дядька Панаса.

— Ілля! — налітає він на мене, звужуючи свої сірі безжиттєві очі. — Ці… — Зморшкувате обличчя кривиться ще більше, доки в мозку чоловіка формуються всі претензії, які він планує на мене звалити так запекло, ніби я — причина всіх його нещасть. — В мене немає культурних слів! — дядько Панас б’є сам себе по плечу в замурзаному робочому жакеті. — Пройдисвіти — одним словом!

Усе зрозуміло. Знову племінники…

Я лише десять хвилин вдома, а мене вже й не так лякає скажений батько Дем’яна. Та і спекотне Сонце Єгипту не набагато гірше за наше… А Маринка Гриші — весела та кумедна дівчина. Жора не такий вже й балакун! Може, все-таки гайда з друзями на літо?

— Вони вкрали драбину! Потягли мої інструменти! — нарешті пояснює, у чому справа дядько Панас. — Ілля! Я вимагаю навести лад, бо ж так працювати нестерпно! Ніла Єлисеївна дала мені розпорядження завершити ремонт у гостьовому будинку до кінця літа!

Я хитав головою та погоджувався, а сам поступово просувався до дверей будинку. Однак сердитий чолов’яга перегородив мені дорогу і гнівно вирячився:

— Якщо ти не виправиш ситуацію, Ілля, — я буду жалітися Нілі Єлисеївній на тебе!

— Жалійтесь! — не в силах терпіти далі гримаю я на ошелешеного робітника. — З дороги зійдіть!

Дістали, як ви мене вже дістали! Рідна матір покинула, батько — ошивається по Китаю, бабця — відпочиває в Провансі, а я мушу нянькою працювати! Ще чого! Не дочекаєтеся!

Виглядаю, мабуть, як скажена собака, бо дядько Панас більше не наважується дорікати мені чи погрожувати, а тихенько відступає в бік, даючи змогу ввійти в будинок.

Бурчу собі під носа, як мене дратує Стас та його діточки, і йду до сходів на другий поверх. Однак зупиняюся, коли чую тупіт ніг та шалений вереск наших місцевих мавпенят.

Натовп у складі чотирьох осіб з’являється наверху сходів і я бачу серед них дорослу дівчину. Чекайте, це ж…

Сміючись від вуха до вуха, нова няня дітей збігає вниз сходами так швидко, ніби ні на мить не боїться впасти. Зелені очі світяться щасливим блиском та азартом, а русяве довге волосся розвівається на бігу і виглядає так… так… шалено красиво, що я невільно розтуляю рота.

Вона зараз інша. Не та затравлена страхом дівчинка, яку я бачив вранці. Зараз вона така радісна, щаслива і… відчайдушна, якщо вірить, що зможе втекти від дітей. Втім, все це схоже на якусь гру, в яку й ця няня (Яна! Я згадав, що її звати Яна!) грає охоче.

Як заворожений, слідкую за її рухами. Чудеранацька довга спідниця та пуританська блузка не заважають мені насолоджуватися видом, який я бачу.

— Ой! — зойкає дівчина на третій знизу сходинці і падає вниз.

Я нареші приходжу до тями і підлітаю до Яни, не даючи їй зіштовхнутися обличчям з підлогою. Однак сила польоту виявляється надто потужною – і ми все-таки падаємо.

— Ай… — не стримавшись, шиплю я, відчуваючи біль у потилиці, яка взяла на себе удар під час падіння.