Глава 10.

Думки про ненормальну Клопову переслідували мене до самого дому.

Я ж впевнений: вечірку вона не пропустить! Втекти від неї з клубу — пів біди. А зі свого будинку куди? Хіба-що на Місяць здійнятися.

Може… випросити в Гліба місце в експедиції? Та це ж він мене працювати змусить та ще й у спеку під безжалісним єгипетським Сонцем! І все-таки Жора має рацію: ритися в піску — це справа для обраних. І сильних духом.

Може, із Жорою в якийсь гульба-тур? Ех, у цього гуляки печінка заброньована і язик не заплітається навіть у нетверезому стані. Ні, цього пройдисвіта я не витримаю довше одного вечора, не те що все літо!

Може, дочекатися, що там Маринка обере для відпочинку та напроситися із цією парочкою? Ха-ха, боюся, Гриша не зрозуміє та і я на таке погоджуся тільки під катуваннями. Характер Маринки — це та ще вибухівка. Витримати її здатен тільки захоханий до безтями Гриша.

Може, перечекати бурю в Дем’яна? Ой, а в цього примари батько — той ще пітбуль! Вампір’юга рідкисний. Вип’є всю кров та на шматки роздере. Справлитися з ним здатен тільки його єдиний син — Дем’ян. Та й те не завжди. Старого заносить неабияк.

Висновок один: врятуй себе сам, Ілля! Ніхто тобі не допоможе. Не настільки все й погано… Знайду дітворі якісь заняття, то, може, і не діставатимуть мене? До того ж у них є няня… Я дуже сподіваюся, що все ще є… Треба перевірити, як там вона, та заодно подумати, як переконати її залишитися. Знайти нову не так вже й просто!

З цими думками я підкочуюся до двору, ворота якого мені, звісно, ніхто не відчиняє.

Серджуся і набираю Костю — охоронця — та відповіді немає. Після нього другому охоронцю — Кеші — результат аналогічний.

— Безтолкові робітники! — вмить запалююсь я, в чергове думаючи: навіщо матір набрала повний двір безпутніх людей? Це така викривлена форма благодійності?

За безцільність та лінощі я краще всіх справляюся, за псування життя та гру на нервах — дітвора. Навіщо ще комусь за це гроші платити?

Виходжу з авто, гучно гупаючи дверима, і йду сам відчиняти собі ворота, аж раптом чую галасливе та радісне:

— Іля-я-я!

— Ксюха! — широко всміхаюся, дивлячись, як через сусідський паркан перестрибує біляве дівча.

— Привіт! — дівчинка-підліток, ровесниця мого Юрка, відразу ж врізається в мої обійми, стискаючи моє туловище так міцно, як може в її віці тільки така талановита спортсменка.

— Ксю… — м’яко відсторонюю від себе дівчинку, а вона зазирає в мої очі своїми сірими, переповненими такого захоплення, ніби перед нею стоїть хлопець її мрії. Оттакої… де я, а де хлопець мрії?

— Як справи? — запитую її, мимоволі оглядаючи овальне обличчя з приємними вродливими рисами, дещо задеркуватим носиком та ніжними рожевими губами. Ксеня середнього росту й сягає, що мені, що Юрку не вище плеча. Вдягнена моя сусідка в джинсові шорти та білу футболку. На ногах — легкі босоніжки, у яких вона літає через паркан, як мавпеня.

— Сьогодні повернулся із чемпіонату! — з гордістю заявляє Ксенія. — Можеш мене привітати із золотом!

Бачу в очах сусідки, що знову хоче обійнити мене, але я обачливо виставляю їй кулак.

— Ти крута, я і не сумнівався в тобі, — кажу щиро, бо ж Ксюша, справді, дуже талановита.

— Слідкував за моїми поєдинками? — б’є мене по кулачку юна спортсменка та дивиться з такою надією, що мені на якусь мить стає незручно.

— Ні, мала, пробач, не дивився.

— А я всі твої дивлюся! — Ксюша схрещує руку на грудях і ображено стискає губи. — Хоча фехтування — це взагалі не моє…

Ох, ці жіночі маніпуляції. Чи їм 15, чи 25 – тактика одна: змусити нас відчувати провину і плести з нас все, що їм заманеться. Гаразд, ми, хлопці, теж таке практикуємо, але… зі мною так поводяться тільки дівчата. Хлопцям я відразу б’ю в писок лише за спробу щось на мене повісити. Ксюшу я вдарити не можу, тому дивлюся виразно, доки вона сама не припиняє приндитися і сором’язливо всміхається, мовляв “проїхали, найшло щось!”.

— Ще раз із перемогою, — всміхаюся Ксені і планую вже заходити у двір. — Забігай якось на смаколики.

Ксеня хмикає і кусає губу, наважуючись на запитання.

— А правда, що… твої племінники приїхали?

— Правда, — всміхаюся я, спостерігаючи, як щоки Ксюші вкриваються легким рум’янцем.

— Ти можем до мене приходити! Я тебе захищу від них! — гаряче заявляє войовниче дівча.

— Вірю, — сміюся я. — Ти можеш. Побачимося.

— Бувай… — із сумом тягне Ксюша і я впевнений: проводить мене поглядом, аж доки я не зникаю у дворі.

Вирішую загнати автівку потім. Руки сверблять піти в будинок та перевірити небожків.

Однак тільки я зачиняю калітку — помічаю якусь метушню в найближчих до мене кущах Жасмину.

____

Хто ж може сидіти в тих кущах, є варіанти?))