9.3.

— Привіт, Ілюша…

Струнка білявка розпливається в милій усмішці, ніби думає, що я не знаю, яке вовчисько ховається за шкурою милої вівці.

— Бувай, — коротко кидаю їй та йду до автівки.

Клопова ж на височенних підборах встигає підбігти до моєї крихітки першою і спертися спиною на двері до місця водія.

— Я скучила, — мурчоке, як ніжне кошеня, яким вона ніколи не була й не буде.

Я не люблю, коли люди себе ламають. Не люблю, коли видають когось іншого за себе. Навіщо? Особисто я ніколи не буду грати того, ким я не є. Не подобається? Щасливо залишатися! Єва ж… усе в ній — гра, фальш та лицемірство.

— Дуже-дуже скучила… — тягне кігтики до моєї руки, а я схрещую руки на грудях.

Дурнувата ситуація змушує мене закипіти, як чайник. Стільки бійок пережив, сутичок, поразок і втрат. А тікаю, як шмаркач, від нав’язливої дівиці!

Як сказав би Юра, це крінж…

— Це тимчасово, Єва. Нудьга пройде. Повір мені, — говорю рівно. Може, їй набридне та вона сама піде?

Дивлюся на вродливе обличчя Єви з правильними рисами, пухкими губами і виразними очима кольору горіха, та й думаю: ну, чого тобі Єво на Гліба не звернути увагу? Він же без тями від тебе!

А втім, я маю бути радий. Єва — як так квітка-мисливець, яка приваблює комах своїм ароматом та солодким соком. А потім безжалісно їх з’їдає. Тільки от, ні я, ні Гліб не комахи. Нехай Клопова шукає собі інших жертв.

— Від машини відійшла, — гримаю на Єву, ігноруючи її ображено стиснуті губи.

— Ілюша… — тягнеться рукою, а я хапаю її і відтягую дівчину від свого авто.

— Руки при собі тримай, солоденька. І вали по-хорошому.

Ввічливий Ілля закінчився. Час поговорити з Євою на її мові.

— Фу, грубіян! — шипить дівчина, не зводячи з мене ошелешений очей. — Чому ти так зі мною?!

У найкращих традиціях своєї матері я закочую очі й щиро не розумію, за які провини на мою голову звалилося це біляве непорозуміння…

— Клопова, — знімаючи сигналізацію та відчиняючи двері авто, стримую себе з останніх сил, — я ж твою самооцінку бережу. Не зв’язуйся, зятямила?

— В тебе хтось з’явився, так?! — маска нарешті спадає з обличчя цієї гадюки і, вже не приховуючи своєї одержимості, вона хапається пальцями за двері моєї машини. — Хто вона?!

— Чуєш, ще перед тобою тільки не звітував! — віддираю її пальці-липучки від дверей і кидаю їй такий погляд, що Єва добровільно ступає крок назад. — Вали звідси! Я поспішаю.

Сідаю в авто і вже майже зачиняю двері, як чую ображене:

— Гриша сказав, у тебе сьогодні вечірка!

Ну, Гриша! Який негідник! Розповім Маринці, що він із Клоповою фліртував — знатиме мені! Диверсант!

— Я прийду… — тихим тоном, ніби далі слідуватиме зізнання в непрошених почуттях, погрожує мені Єва.

— Можеш приходити. Тільки Гриша пожартував. Насправді вечірка в нього вдома.

— Тобто в нього? — Клопова здивовано вирячає на мене свої горіхові очі. — Жора теж підтвердив, що в тебе!

Ще один зрадник! З ким я взагалі дружу?! Збіговисько ненадійних осіб!

Подумки я вже вдарився обличчям по керму, але Єві видав нейсерйознішим із голосів:

— Насправді вечірка буде. Але не сьогодні.

— Ілля, — суворий голос не молодої дівчини, а якоїсь вчительки найважливішого предмету в школі, лунає з вуст Клопової. — Я прийду на твою вечірку, хочеш ти цього чи ні.

Я регочу вголос від її завзяття. Яка вона знахідка для мандруючого цирку. Збирала б аншлаги своїми багатообіцяючими промовами.

— І ми… ми… — її впевненість дещо зменшилась, коли вона почула мій сміх. — Ми поговоримо про наші стосунки.

Це вже навіть не смішно, це — діагноз.

— Лікуйся, Єво. Мені за тебе стає страшно, — зітхаючи, сідаю в авто і відразу ж зачиняю двері.

Досить з мене цієї маячні. Повертаюсь додому.

Сподіваюся, будинок дітвора ще не зрівняла з землею…