9.2.

— Ні, тільки не вона… — від розпачу закочую очі ледь не до самих небес. — Хлопці, максимальна зібраність! Операція "втеча від Клопової" через 3, 2, 1…

Дем’ян ліниво озирається назад – і суворий вираз обличчя, який ще мить тому нагадував собою стародавнього вікінга, зараз змінюється на насмішкуватий писок глузливого підлітка. Ну, викопаний Юрко мій!

— А ось і фанатки підійшли! — гиготить Жора, ляскаючи долонею по столу.

Гриша не збагне, що до чого, але за інерцією регоче й собі.

Тільки Гліб зберігає спокій. Якщо його червоні щоки та розширені зіниці можна вважати за спокій…

— Дем! — ричу я другові, який навмисне відтягує операцію втечі якомога далі. — Давно в новинах ваш заклад у скандали не встрявав?

— Мені начхати, — відразу спохмурнів Дем’ян. — Це батьковий заклад і батькові проблеми.

Незважаючи на те, що я зачепив його за живе, Дем’ян усе ж підводиться і киває мені в бік службового приміщення:

— Ходімо.

— Гліб, по-братськи, виручи! — підморгую другові, який шалено закоханий у мою найбільшу прилипалу: Єву Клопову.

Ось така іронія долі, та що ж поробиш? Любов, говорять, зла. Полюбиш і навіжену Клопову.

— Але, Ілля… — спокійний голосок Гліба перетворюється в тоненький писк. — Я не…

— Десять хвилин, Гліб! — наполягаю я. — Хлопці, ввечері чекаю! — встигаю кинути друзям, перш ніж зриваюся з місця та несуся до свого рятівника та найкращого у світі друга, який уже чекає мене біля дверей в коридор мого порятунку.

— Ніяк не відчепиться? — глузує Дем’ян, коли ми заходимо у світлий коридор із безліччю дверей, за якими розташовані підсобки та службові приміщення. А головне: тут є чорний вихід, яким я і планую скористатися.

— Ніяк! — ледь не стогну я від розпачу. Єва вже в печінках мені сидить. — Була б хлопцем — врізав би в пику. А як ти їй поясниш, щоб трималася подалі? Сто разів говорив – хоч би що!

Дем’ян сміється і осудливо хитає головою.

— Ілля-Ілля, погрався з дівчиною та й покинув.

— Та в тому й справа, Дем, що я не грався! — пирхаю я. — Клопова так за мною бігає, як не за кожною дівчиною хлопці увиваються! Шалена дівка.

— Може, дарма ти так з нею? — підморгує мені Дем’ян, доки ми поступово наближаємося до кінця коридору та жаданих дверей на вулицю.

— Ти її бачив, Дем? — обурююся я цьому “невинному” жарту. — Та в неї на лобі великими літерами вибито: “В мене проблеми з головешкою”! Зараза рідкісна! І як наш Гліб Ейнштейн цього не розуміє — загадка!

— Любов сліпа, — хмикає Дем’ян.

— Любов — сліпа, любов — дурна. Нащо вона треба? — штовхаю довготелесого друга в плече, та все ж не втримуюся від обурення: — Де в цих дівок самоповага поділася? От я ні за ким ніколи не бігав і не збираюся!

— Звісно, не бігав! — пирхає Дем’ян і вибиває пароль на дверях, які випустять мене на свободу. — Ти ж у нас улюбленець дівчат, Ілюшо!

— О-о, хто б жалівся! — підпираю плечем стіну, доки Дем’ян завершить процедуру відкриття дверей. — Я тобі давно говорю: прибери з писку цей похмурий вираз, Дем! Дівчата люблять загадкових принців, але ти передаєш куті меду, друже.

— Вали звідси вже, — закочуючи очі, Дем’ян нарешті відчиняє двері, а я з насолодою втягую в легені свіже повітря. — І шевелися, Гуляєв! Гліб Клопову довго не затримає, знаєш же.

Та знаю-знаю… На жаль, Клопова не цінує такий скарб. А хто ще буде її так віддано любити? Дурні дівки…

— Найкращий! — знову б’ю Дема в плече і, відсалютувавши, вказую на нього пальцем: — Ввечері без вибриків! Чекаю.

— Я ж сказав, що прийду, — закочує очі Дем’ян, який терпіти не може, коли з ним розмовляють, як із малою дитиною. — Вшивайся звідси!

І я слідую вказівці друга. Швидко зіскакую зі сходів і несуся на парковку.

Однак тільки-но я підійшов до своєї крихітки, як чую за спиною:

— Привіт, Ілюша…

___________

Любі читачі, прошу вашого зворотнього зв'язку! 💙💙💙
Я випускаю і довгі глави, і короткі. Як вам зручніше читати?