9.1.

— Хто куди на літо двигає? — відпиваючи коктейль, який і на декілька миттєвостей не здатний стулити Жорі пельку, цікавиться найбільеш базікало, яке я тільки знаю. 

Що ж, понеслося…

— В мене експедиція в Єгипті, — вкриваючись рум’янцем передсмаку, заявив наш шановний майбутній всесвітньовідомий археолог, золотошукач та відкривач нових артефактів — Гліб.

Хоча Гліб — ще один мій найкращий друг — той ще розрив шаблону для нашої тусовки, його мізки та здоровий глузд поважає навіть безтурботний веселун Жора.

Це, звичайно, не заважало йому кепкувати над нашим розумником:

— Ха-ха, знову будеш усе літо в піску ритися? — регоче Жора, а Гриша легенько всміхається: сумніваюся, що він взагалі знає, що таке “експедиція”.

— Кому що, Жора, — пирхає Гліб, поправляючи окуляри. — Не всім автівки трощити та веселится з дня на день.

— Зануда! — сміється Жора, якому не судилося зрозуміти красу експедицій.

Наступною жертвою свого інтерв’ю наш місцевий тамада обрав Дем’яна.

— Дем! Кому ти там меседжі строчиш? Дівчину нарешті завів?

Презирством, з яким Дем’ян поглянув на Жору, можна вражати суперинків наповал.

Стосунки й Дем’ян — це як… як я і стосинки. Тобто взагалі ніяк.

Навіщо любити і страждати, якщо можна не любити і не страждати? Логічно ж, ну?

А взагалі Дем’ян нагадує мені брата. Точно такий же вічний робот, як і Стас.

Зазираю Дем’яну в телефон — й очікувано бачу аналітику криптобірж, на яких зависає мій друг, мріючи вирватися з-під батького впливу й почати свою справу.

— Цей — безнадійний! — махає Жора рукою на Дем’яна. — Який резон горбитися цілодобово й сушити свої мізки, якщо ти навіть відпочивати нікуда не їздиш?

Дем’ян гордовито всміхається, однак на жарти Жори не реагує: це не гідна поведінка його похмурої персони.

Він знає, а я підтверджую: Дем’ян досягає успіху у всьому, чим він займається. Уже зараз мій друг успішний трейдер і непогано заробляє на біржах. Проте його амбіції надто великі, щоб зупинятися і святкувати свій успіх. Дем’ян буде праюцювати денно і нічно, без віпдчинку та розваг, однак свого досягне. Ну, викапаний мій братунь Стас!

— Гришо, ну, ти мене точно не розчаруєш! — Жора “направив мікрофон” до Гриші, у надії, що хоча б він планує провести це літо в розвагах та відпочинку, подібно Жорі.

— Ми з Маринкою плануємо, — широко всміхається Гриша, а потім, ледь зашарівшись, додає: — Проте вона ще не вирішила, куда ми їдемо…

Усі, в тому числі я, похмурий Дем’ян та серйозний Гліб, по-товариськи регочемо.

Маринка — це любов усього життя Гриші. Він у цілковитій владі цієї дівчини і якщо його й зачіпають за живе наші глузування, — Гриша однаково не приховує положення справ у їхніх із Маринкою стосунках, де верховодить вона й тільки вона.

— Хоча ти й каблук, Гриню, — заливається сміхом на весь ресторан Жора, — та хоча б каблук із відпочинком! Від роботи коні дохнуть, хлопці! — Жора цокає язиком, переводячи погляд із трейдера Дем’яна на археолога Гліба. — А ти, Ілюха? — черга безжалісно досягає і мене… — Щось ти несхоже на самого себе тихий сьогодні. Чергова фанатка дістала? — знову регоче.

— А я цим літом невиїзний, — витягую ноги на прохід. — На мене племінників навішали. На все літо.

Запанувала гнітюча тиша. Так-так, мої племінники наводять жах не тілька на робітників дому. Небожки — щось на кшталт  знаменитостей з лихою славою в моїй тусовці.

— Серйозно? — навіть Дем’ян вигнув брову, не вірячи, що я не жартую.

— А з ними поїхати? — цікавиться недалекий Гриша ще й варіанти накидає: — На море…

— Дякую, друже, але закінчиться це одним: утопленням. Або вони мене, або я їх. І в обох варіантах нас закатає в асфальт матір і Стас.

— Патова ситуація, — коментує Гліб.

— Виходить на літі Іллі можна ставити жирну крапку? — намагається перевести все в жарт Жора, однак підтримує його лише Гриша своїм самотнім хрюканням. Дем і Гліб дивляться на мене зі співчуттям.

Однак я тут не сльози вопрошувати чи насмішки збирати прийшов. Я навідався до хлопців як раз тому, що не збираюся закопувати своє літо! Воно буде крутим чи з племінниками, чи без них.

Навіть якщо будинок захопили банда навіженої дівтори — я буду веселитися, стільки я забажаю та як я забажаю. Тим більше в них є няня. Дуже сподіваюся, що все ще є…

Про що я повідомляю і хлопцям.

— Це вже яка за рахунком? — зубоскалить Дем’ян, якому я більше та частіше, ніж ішим, жаліюсь на своїх монстрів.

— Дем, я схожий на людину, яка веде рухунок няням? — закочую я очі. — Заради тебе можу в Пилипа запитати. У нього там статистика, рекорди — усе по-серйозному, по-дорослому. Скажений малий.

— Хоча б хто найдовше протримася пам’ятаєш? — всміхається Гліб, який щиро захоплюється мізками моїх племінників, зокрема Пилиповими.

“Цей хлопчина далеко піде”, — ледь не кожної зутрічі пророкує Гліб. Що ж, не те щоб я сумнівався, але побачимо…