Глава 9.

Ілля.

Рятуючись від маленьких злочинців, я поїхав до клубу Дем’яна. Тільки йому не кажіть, що я так сказав! Бо ж клуб, насправді, належить батькові Дем’яна, з яким мій найкращий друг у мега складних стосунках.

Сам клуб — розкішний елітний заклад в центрі міста. Вночі — гарячі програми та вечірки на -1 поверсі, а в день — прекрасний ресторан на першому.

Бути найкращим другом сина власника — це те ж саме, що народитися під щасливою зіркою. Охорона поважно мені киває і я заходжу всередину. Що Дем’ян, що його татко — ті ще похмурі примари, тому і клуб свій вони оформили в гармонії зі своїм складним темним внутрішнім світом: чорні стіни та мінімалізм в оформленні. Навіть поодинокі картини – в чорно-білих тонах. Рятують тільки величезні панорамні вікна, які дають змогу не відчувати себе тут, як у склепі.

Сміюся сам собі, уявляючи, як привітні офіціанти (аж дивно, що вони таких набрали! їм би по характеру пасував хтось, як наш водій Толя — хлопчина з відбитком песимізму на обличчі) — походжують залом у костюмах скелетів та чудернацьких чудовиськ. Жах той ще, але сюди вписалися б і не такі істоти.

Ви не подумайте, Дем’ян — хлопець “хоч куди козак”! Найкраший друзяка і вірний товариш. Однак його похмурість іноді виводить мене з себе. Та може, я просто незрозуміло від чого надто веселий?

Прямую залом до нашої віпки, з далеку вже помічаючи, що, як завжди, я прителіпався останнім. Уся наша хлопчача тусовка, за винятком одного блудного сина, у повному складі.

— Ілюха, ми тут! — горланить Гриша, ледь я встигаю в клуб зайти.

Звісно, усі присутні відразу дивляться на мене з цікавістю. Так-так, це я той Ілюха… Ох, і Гриня! Ні, щоб сидіти тихесенько! Та він, як і мої племінники, собі не зраджує: всміхається від вуха до вуха, ніби ми востаннє бачилися не вчора, а місяців два тому. Та що з нього взяти? Це ж Гриша… Здоровенний та височенний — справжній баскетболіст. Світло-карі очі – добрі, наївні та привітні. Голова хоч і велика, та розуму в ній не надто багато: про довірливість Гриші легенди ходять. Та загалом він добряк та веселун.

Підходжу до хлопців та штурляю Дем’яна: друг сидить найближче до виходу.

— Салют, — не відриваючись від телефону, недбало кидає мені найкращий друг. З Демом ми майже одного зросту й такі ж широкоплечі: спортом займаємося з дитинства. Дещо вузькі карі очі найкращого друга дивляться байдуже та похмуро на все, що не має для нього цінності та здається нецікавим. Волосся кольору вороного крила спадає Дем’яну на лоба — і він нагадує мені героя аніме, через що я часто над ним кепкую, та йому хоч би що!

— Привіт. Сунься далі, — штовхаю цього примару до Жори і всідаюся поруч.

Базікання нашого білявого володаря блакитних очей та здоровенного рота (ознаки першоклассного говоруна) я не витримаю. Голова й без того тріщить від дурнуватої музики Юри, яку він навмисне врубає на всю гучність. Ще й колонки, мабуть, під саму мою стіну примощує, шмаркач такий!

Треба б поторгуватися з Пилипом та подумати, як би відрізати Юрі інтернет чи колонки поцупити…

Ох, довела ненависна дітвора! Навіть серед друзів не можу не думати про малих тарганів! Думки так і летять додому. А ще до… няні, яка таким безсоромним чином зруйнувала мої мрії про гарячу штучку!

— Він розбив вщент свою “Астон Мартін”! — верещить Жора так, що аж вуха закладає.

Затуляю долонею ліве, те, що від нього, а сам думаю: “Як там няня з дітьми?”

— Колеса в один бік, руль — в інший! — Жора ледь ногами не тупцює від шалених вражень.

А я все думаю: “Як швидко піде няня? Даю їй від сили добу.” Шкірюся, як ненормальний, згадуючи її “чудесний” вигляд. Може, з добою я переборщив… Після першої ж витівки Пилипа та Ко — няня дасть дьору! А з витівками Пилип не буде баритися. Він нянь на дух не переносить.

— Я все на відео зняв! Показати?! — не міг вгамуватися Жора і вже знайшов на своєму смартфоні відео.

Гриша єдиний, хто з цікавістю дивився на це неподобство палаючими очима. Що до мене — я надто люблю автівки, особливо хороші автівки, щоб діставати “задоволення” від їх навмисного трощення.

Недалекому Гриші ж було цікаво так, ніби знищити “Астон Мартін” — це все, про що він мріяв усе своє недовге життя…

— Він відправив на сміттєзвалише машину, яка вартує 3,3 ляма, щоб виграти 10 тисяч? — кашлянувши, Гліб поправив окуляри і провів долонею по своєму русявому волоссю.

— Ну, так, а що? — регоче Жора, а Гриша й собі заливається.

— Він — ідіот, — висловлює Дем’ян, який встигає і базікання Жори слухати і слідкувати за своїм телефоном, як за найбільшим скарбом, – мою ж думку щодо цього.

Так, трощити машини за гроші — це неабиякий ідіотизм…

Золоті дітки. 

Я ніколи їх не розумів. Та й навряд чи зрозумію. На мене все це багате життя, як сніг на голову, звалилося у 12 років. До цього ми жили досить скромно. І хоча за останні 8 років я витратив немалу частину батькових статків, я так і не прийняв, що серед золотої молоді знищувати дорогі речі, побившись об заклад, — це круто. Таке собі презирство до статків, статусу та грошей. Свобода!

Заради справедливості маю сказати, що серйозному Дем’яну та розумнику Глібові ці витівки недалеких так само були незрозумілі.