Глава 8.1.

Для ввічливості я, звісно, у кімнату Міккі-Юри стукаю. Однак надії, що він почує мій несміливий стукіт крізь шалені біти рок-музики, я не маю.

Тому лише мить повагавшись, я відчиняю двері та заходжу в кімнату.

Коридор, у якому я щойно була, нагадував мені кадри з фільму про маєтки та замки королів. Кімната ж Юри — це якась епоха рок-н-ролу. Витримана в яскравому бунтарському мизичному стилі.

Стіни пофарбовані в червоний колір, однак він ледь-ледь видимий, адже, постери, картини й безліч фігурок музичних інструментів та подібної тематики заполонили майже кожний сантиметр стін.

Як і в більшості підлітків, кімната Юри нагадує сміттєзвалище, у якому одяг, взуття, книги, незрозумілі речі — усе в купі, та не одній, а декількох по всій кімнаті.

Вікно відчинене — і світло рівномірно розсіюється по підлозі, стінам та ліжку, де, не знявши взуття та закинувши нога на ногу, лежить найстарший мій вихованець.

На колінах хлопець тримає гітару і, перебираючи струни, щось бренькає. Через музику, яка лунає з колонок, я не можу почути ні один такт, який грає Юра.

Незважаючи на мій страх щодо синця, ліва старона обличчя Юри ще лише починає набувати синій колір, після якого неминуче зміниться на зеленуватий, а потім і жовто-коричневий. Ох, і Пилипко! Таке вродливе обличчя підбити! Хоча вилиці Юри непривітно гострі, він володіє тією вродою, яка чарує. Цей привабливий хлопчик, мабуть, розбив уже не одне серце. А стільки їх ще буде?..

— Привіт ще раз! — підходжу до постраждалої дитини. — Дозволь допоможу?

— Я схожий на типа, якому треба допомога? — неприязно озивається Юра, намагаючись перекричати музику.

— Без образ, але ще й як схожий, — всміхаюся я, не зводячи з нього очей. — Ти в дзеркало дивився, Міккі? А далі буде ще гірше…

Підліток намагається закотити очі, однак з одним цілим апаратом зору ця зневажлива дія не дає очікуваного результату.

— Не треба мене жаліти, — шипить він, як дике кошеня, і я дивом розбірливо чую його слова, які губляться в гуркотінні з колонки. — І взагалі… йди звідси.

Що ж, Юра вирішив гратися в упертюха. Я могла б вмовляти його й танцювати навколо нього, як той ще шаман, скликаючи дух послуху, однак я вирішила вчинити інакше.

Ставлю ящик із лікуванням для Юри на тумбу біля ліжка, а сама озираюся навколо.

— Яка в тебе атмосферна кімната, Юра! — перекричати цю люту музику, ой, як не просто, але я намагаюся. — Відразу відчувається: обитель музиканта!

Кутики губ невільно розтягуються в усмішку, коли я бачу, що Юра повільно переводить на мене погляд свого цілого правого ока.

— Тобі, справді, подобається чи ти рофлиш?

— Дуже подобається, — щиро говорю я, бо ж, не зважаючи на безлад, у цій кімнаті панує свій стиль, який надзвичайно підходить її своєрідному, але такому цікавому власнику.

— Ти перша людина, яка не сказала, що це убого, — пирхнув він, все ще дивлячись скептично. — А я сам лідив ремонтом. Підбирав кольори та всі деталі. Інтер’єр — цілком моє бачення, — губи Юри вигнулися в сумній усмішці. — В дома батько мені такого не дозволить. А тут… на Ба можна й поїздити.

Всміхаюся Юрі, осмілівши настільки, що сідаю на краю його ліжка.

— Сорі, що гучно, — сором’язливо всміхаючись, хлопець тягнеться за телефоном і через мить музика із шаленої змінюється на плавну, спокійну й головне — не гучну! — Я забув, що дяді вдома немає, — хитро посміхається Юра. — Ми з ним на одній музичний хвилі. Хотів дядечка потішити.

Який турботливий племінник…

— Отже, ти — няня? — вивчаюче, ніби впереше мене бачить, Юра ретельно оглядає мене зверху вниз. — І що тебе привело в таку відстійну роботу?

— Не менш відстійна ситуація, — зітхаю я, невільно згадуючи писок ненависного Назара Кулаченка.

— Ауф… Це має бути щось ріал жахливе, щоб працювати нянею, — пирхає Юра. — Та ще нашою нянею… Ти ще незрозуміла, куди тебе занесло, так?

Пирхаю у відповідь і, користуючись тим, що Юра дещо втратив пильність, тягнуся рукою до якщика з медичним інвентарем.

— Я, може, й одягнена, як Мері Поппінс, Юро, — вкладаю в тканину лід і, згортаючи її, тягнуся рукою до обличчя хлопця, — однак мене не принесло. Я приїхала. Спочатку на вокзал, де мене обікрали!

Починаю у фарбах розповідати йому про шалену бабцю, яка обвела мене навколо пальця, як маленьку дівчинку. Юра регоче на всю кімнату і спочатку навіть дозволяє мені доторкатися тканиною до його обличчя. А потім… дивиться в мої зелені очі своїми карими і його мов струм б’є – судома проходить обличчям і хлопець забирає з моїх рук тканину з льодом і відхиляється від мене.

— Не треба зі мною панькатися! — Міккі знову перетворився на дикобраза та виставив на мене свої голки. — Я сам!

Не наполягаю та відсуваюся від нього, даючи якомога більше простору. Спостерігаю, як кусає підліток свою губу: лід холодний навіть через тканину, а щока палає.

— Якщо не допоможе — це буде епік фейл*! — хникає, як мале дитинча.

епік фейл* — повний провал.