Глава 8.

— Дівоча порада? — не приховуючи посмішки, перепитую в Толі, який із мовчазного похурого нахаби раптово перетворився в сором’язливого хлопчину, для якого звя’зати між собою два слова є неабияким завданням!

— Так… Як дівчина, порадь мені… — Толя знову поліз п’ятірнею у свого чуба та, смикаючи його, уникав мого погляду, коли говорив: — Як мені сподобатися дівчині, яку я… тобто, яка мені… загалом… як мені сподобатися дівчині?

Лепетання Толі було складним для розуміння, однак його останнє запитання пролило світло на те, що він взагалі від мене хоче.

— Толь, я не знаю, — чесно зізнаюся йому. — Я гадаю, залежить усе від тієї дівчини, її характеру та того, що взагалі їй подобається… — завершую свою відповідь стенанням плечей, показуючи, що я чесно-чесно не маю навіть уявлення, як бути з проблемою Толі.

— Чекай! — кричить він мені в спину, коли я роблю крок у бік коридору на кухню.

— Толь, у мене немає на це часу, — відмахуюся від нього, думаючи про Міккі-Юру, який на завтра матиме синець на пів обличчя… — Я на кухню йду, — кажу Толі й нарешті вирушаю до заповітного коридору.

Чуючи кроки за спиною, розумію, що водій Гуляєвих пішов слідом за мною.

— Гаразд, Яно… — порівнявшись зі мною, Толя й далі веде мову про своє наболівше питання: — От візьми хлопця, який тобі подобається… і розкажи мені, чим він тебе вразив? Якісь пункти, можливо?

Від слів Толі мої щоки вкрилися рум’янцем і я невільно згадала того невідомого хлопця — Іллю…

— Я знав! — майже оглушує мене радісним вигуком Толя, змушуючи мене червоніти ще сильніше. — Я вже хвилювався, що ти чого доброго скажеш мені: “Я ні в кого не закохана!”.

— Я не закохана! — обуруюся я і сердито дивлюся на Толю. Не вистачало мені ще від нього жартів на цю тему.

— То що там із пунктами? — глузливо посміхаючись, парубок легенько б’є мене ліктем у бік.

Вирячаю на нього очі, дивуючись такому раптовому панібратству. Дивні та веселі ж люди живуть у цьому домі!

— Немає в мене ніяких пунктів, Толя! — пришвидшую ходу, щоб позбутися цього реп’яха якомога швидше.

— Чим тобі подобається твій хлопець? — ні на крок не відстає від мене шукач амурних пригод Анатолій.

— Він мені не хлопець! — пирхаю я і забігаю на кухню, уже навіть тітки не лякаючись: хай лишень вона врятує мене від безтактних балачок Толі.

Однак на кухні — нікого. Закочую очі, почувиш нову репліку Толі:

— О, то в тебе щось на кшталт нерозділеного кохання? — з жалем та співчуттям допитується в мене цей невгамовний парубок.

Вирішую ігнорувати його й мовчки підходжу до холодильника, у морозильній камері якого шукаю лід.

— Яно-о-о-! — проятгує він, як хорист, не залишаючи в спокої ні на мить.

— Та чого ти причепився до мене?! — набридає мені вислуховувати його пищання та базікання.

— Ну, скажи мені, чим тобі сподобався той хлопець! — благає Толя так, ніби від цього залежить його життя — не менше! — Скажи, бо не випущу тебе з кухні, — регоче це нещастя і щось мені підказує: може здійснити свою погрозу.

Що можу сказати Толі про Іллю, якщо все, що я знаю і бачила, — він вродливий А хіба цього достатньо?

— Симпатичний він, — сухо відповідаю, сподіваючись, що Толі цього буде достатньо. Сама ж радію, що знайшла лід. Залишилося понишпорити у володіннях тітки та вішукати якусь посудину, а ще серветки чи рушник із простої натуральної тканини.

— Зрозуміло все з тобою, — бурчить Толя і я ладна битися об заклда: знову куйовдить своє волосся. — А в не симпатичних є шанси?

— Це хто в нас такий? — від здивування я повертаюсь до Толі обличчям. — Ти? — сміюся і роблю йому щирий комплімент: — Ти дуже симпатичний. Не вигадуй дурниць, Толя!

Від моїх слів парубок розцвітає. Похмурий вираз обличчя, який було знову з’явився на ньому, як рукою зняло! Стоїть і шкіриться на мене, як задоволене кошеня.

— Отже, перший пункт я виконав, — задоволено заявляє Толя. — Що далі?

Ігноруючи його питання, викладаю лід у посудину та запитую:

— Де взяти чисті рушники?

— Це у ванній.

Логічно… Щось я з Толею взагалі, як не в собі. З цими його дурнуватими запитаннями!

— Лід, рушник, — замислено тягне Толя, чухаючи потилицю. — Припускаю: діти?

— Так, стався маленьки казус, — прямуючи до дверей, відповідаю Толі.

— Ми з хлопцями боїмося двором ходити, коли ці монстри приїздять, — наздогнавши мене в коридорі, ділиться Толя. — Що не день — то витівки, смуги перешкод та… лід для когось.

Ми виходимо в коридор, а я розумію, що згадкою про дітей розворушила в голові Толі велетенський клубок змій, які тепер не заспокоються, доки сердешний водій не розповість про всі витівки, які ці дітлахи виробляють з самого дитинства.

— Може, тобі відомо… — з розпачем запитує Толя, коли ми дістаємося ванної кімнати. — Як довго вони в нас будуть?

— Фаїна Іванівна сказала, що все літо, — відповідаю те, що знаю і широко всміхаюся від споглядання жаху на обличчі хлопця.