Глава 7.4.

Після мого зізнання, що я — нова няня дітей, всміхається мені тільки Даня… Однак помітивши зміну у виразах та настрою своїх старших брата й сестри, усмішка зникає і з обличчя цього чарівного веселого малюка.

— Шкода, — холодно озивається Пилип, не зводячи з мене погляд своїх зелених очей. — Ти мені спочатку сподобалася.

Я не розумію, що такого страшного в тому, що я – няня, однак для дітей це ніби рубікон, який вони нізащо не перейдуть. Їх демонстративно втуплені в книги погляди лише підтверджують: знатися з нянею вони не будуть.

Мені болісно коле в грудях і стає так прикро, що ці діти, які ще хвилину тому були готові дати нам шанс, весело щебетали та сміялися, — зараз заховалися у свої мушлі та не збираються звідти вилазити.

Напружую мозок, думаючи, як же мені змінити їх думку про себе. Однак нічого цікавого та вартісного не вигадується…

Через декілька хвилин напруженої мовчанки, яку порушують тільки звуки гортання сторінок книг, Пилип не витримує:

— Не стовбич тут! — різко заявляє мені. — Ми чудово знаємо таких, як ти.

— Яких? — щиро не розумію, чому діти так упереджені щодо мене… Вони ж зовсім не знають, яка я!

Проте відповіді я так і не дочекалася.

Пилип повернувся до читання книги — Поліна та Даня послідували його прикладу.

Я ж вирішила не лізти на рожен. Діти отримали нову інформацію — зрозуміло, що їм необхідно до неї звикнути та прийняти її.

Те, що дітвора не любить нянь — ускладнює моє положення в цьому домі. Однак і миритися з цим я не буду. Впевнена, що зможу змінити їх думку про себе.

Тож, залишивши дітей на самоті, вирішила подбати і про старшого вихованця — Міккі-Юру. Нещасна жертва дитячої витівки не могла далеко втекти. Однак найперше я піду на кухню, візьму лід та спробую вижити від суточки з тіткою, яка точно з’їсть мене через дітей та їх відмову снідати…

Тільки-но я сходжу сходами вниз — помічаю похмурого водія Толю. Підпираючи стіну, парубок зажурено гладить носком кросівки підлогу передпокою. Чорна чуприна падає йому на очі, а він здмухує її та старанно поправляє долонею.

Дивлюся на нього неприязно: як би я не хотіла забути, а перед моїми очима пливе жабуриння, у яке мене штурхнула скажена дівиця не востаннє через цього похмурого блазня.

— Є питання? — чую рівний голос у мій бік.

— Немає, — сприймаю його прямоту за грубість і повертаюся в бік коридору, який приведе мене до кухні, однак чомусь змінюю свою думку та запитую: — А в тебе до мене?

Зіщулившись, Толя дивиться на мене зверху вниз, сумніваючись довгу мить, доки нарешті не наважується: — Оскільки нікого кращого немає…

Який бовдур! Від обурення я розтуляю рота.

Це дім грубіянів, мовчунів та хуліганів!

Проте діти все-таки викликають у мені симпатію, а ось такі нахабні пики — аж ніяк!

Пирхаю та повертаюся в бік коридору, аж раптом містер Насуплений Писок наважується на доброзичливість:

— Вибач, Яно… Я не хотів тебе образити…

— А мені так не здалося! — сердито кажу, повертаючись до нього обличчям, щоб переконатися: мені не почулася в його голосі провина та бажання її загладати.

— Вибач, — знову повторює Толя і — люди милі! — червоніє на моїх очах! — Я просто дуже хвилююся…

— Ти?! — мої очі, мабуть, перетворилися в блюдця: ця понура статуя і хвилюється — це щось неможливе!

Однак він поспішає мені пояснити:

— В мене була важлива справа, коли Іванівна в наказному тоні відправила мене за тобою на вокзал.

— Ну, вибач, — втомлено зітхаю. — Мене обікрали і я не мала грошей навіть на тролейбус…

— Та я вже второпав, що ти бідова, — всміхнувся хлопець, доторкаючись до свого чорного чуба. — Справа не в тому…

— А в чому ж?

Толя червоніє, як томат, та, здається затамовує повітря, перш ніж на духу видати:

— Мені треба твоя дівоча порада…

_____

Ну, що, любі мої, є ідеї, що від Яни треба Толі?))

Радію вашим коментарям ❤️❤️❤️