Глава 7.3.

На вереск Міккі я повертаюся повільно. Однак тільки я це роблю — бачу червоне сердите обличчя підлітка, очі якого спрямовані мені за спину, вірніше: лише одне око, бо інше, в яке, ймовірно, влучила ціль, він ховає за своєю долонею.

Невільно затуляю вуха, чуючи далекі від літературних вислови, якими Міккі нагороджує своїх кривдників. Доречі про них… Повертаюся до дітвори — і бачу трьох горобчиків, які мирненько, мов на гілочці, сидять на дивані і з ангельськими виразами на обличчях гортають книжки. На мене та старшого брата — нуль уваги.

Навіть із затуленими вухами чую за спиною стогін підлітка — і відразу ж повертаюся до нього.

— Дуже боляче? — зі щирим співчуттям запитую в дитини та протягую до його плеча свою руку. — Я зараз спущусь вниз та знайду лід, щоб…

Не дозволивши мені ні доторкнутися до нього, ні завершити своє речення, хлопець сердито смикнув плечем та напрочуд швидко подався коридором. За мить я почула, як грюкнули двері неподалік: схоже, Міккі сховався в свою кімнату.

— Пилипе, здається, Юра розсердився… — чую тоненький голосочок дівчинки й повертаюся до неї, щоб розгледіти уважніше.

Вона повернула бліде обличчя із червоними щічками вправо, демонструючи мені довге пряме чорняве волосся, яке покриває її синю сукенку ледь нижче лопаток.

На вигляд їй років десять. Сині оченята-озерця дивляться на хлопчика біля неї із жалем.

Здається, цьому янголятку все-таки шкода Міккі, який виявився Юрою.

Дівчинка сидить на дивані між двома хлопчиками. Той, що справа від неї — Пилип — виглядає старшим за неї і з першого погляду в його зелені очі, які раптово знаходять мої, я розумію: це точно лідер та головний бешкетник.

Його каштанове волосся скуйовджене та дещо хвилясте. Губи неприязно стиснуті, а підборіддя вже зараз видає в ньому вольовий впертий характер, який точно не піде на поступки, не буде коритися, та у взаємодії з яким доведеться або погоджуватися на його умови, або ж пропонувати такі, на які погодиться він.

— Юра розсердився? — ледь пирхаючи, цей хлопчик дивився на мене і вивчав своїм поглядом так само ретельно, як і я його ще лише мить тому. — А я не помітив, — нудьгуючим тоном відповів Пилип та повернувся до книги на його колінах, яку читав — чи вдавав, що читає — з величезною цікавістю.

— Юра роз-сер… ди-вся! — намагалася старанно по літерам вимовити наймолодша дитина — чорнявий хлопчик, якому на вигляд років 3-4.

Зрозумівши, що діти не зацікавлені в моїй появі, вирішую привернути їх увагу.

— Оттакої! — звертаю увагу на ту саму червону “пляму”, яка так боляче гепнула Міккі-Юру по обличчю.

Плямою виявляється не малих розмірів боксерська рукавиця, прикріплена до стелі. Після удару по мішені — Юрі — вона повернулася у вихідне положення. По обидві сторони від цієї машини для каліцтв звисають незрозумілі мотузки з крючками.

— Як ви закріпили цю рукавицю? — щиро цікавлюся в дітей. — Висота до стелі – понад два метра!

— Ха! Легко і просто, — старший хлопчик, Пилип, відразу ж розправив плечі й, пишаючись, поглядав на мене та захоплено розповідав, як він разом з Поліною (чорнявою дівчинкою) та Данею (їх наймолодшим братиком) втрьох тягли високу драбину та декілька інструментів, які перед цим поцупили в дядька Панаса (настільки я зрозуміла з розповіді дітей — це один із робітників у домі Гуляєвих)...

— Я заліз, — Пилипко аж на ноги звівся і, стоячи на дивані, жестикулював руками та ногами, демонструючи, як він дерся по тій викраденій драбині, — Поля подавала мені інструменти. А Даня спав, як завжди.

— Ні! Ні Ні! — припиняючи реготати з викрутасів старшого брата, Даня вмить став серйозним і заявив: — Не спав!

— А навіщо ці мотузки? — задираючи голову вгору, знову дивлюся на витвір дітей.

— Це недоліки винаходу… — без колишнього ентузіазму, а серйозно, як науковець перед керівником, звітує мені Пилипко і сідає на диван, звісивши ноги вниз. — В нових версіях я вигадаю, як це автоматизувати, а поки що… — хлопчик впустив свою маленьку п’ятірню у волосся та гарно почухав свого чуба, ніби думаючи, як мені пояснити…

— Ці мотузки треба кріпити до ручки дверей! — жваво підключилася Поля. — А потім той, хто заходить у кімнату, отримує ба-бах по обличчю!

Пилип насуплено думає щось своє, а Полінка та Даня дзвінко сміються.

Чекаю, доки вони зупиняться і говорю:

— Сьогодні ба-бах отримав ваш старший братик.

Ніхто з дітей не виглядає засмученим через це.

— А що Юрі? — пирхає Пилип. — Трішки підправили обличчя.

— Розраховували на мене? — кусаючи губу, дивлюся на Пилипа: схоже, я не помилилася і всі перемовини будуть проходити саме з цим хлопчиком.

— На Карину! — відразу ж сердиться Пилипко. — Весь ранок нас дістає!

— Ми їй уже тричі сказали, що не хочемо снідати! — додає Поля, вираз обличчя якої говорить про те, що Карина їй подобається не більше, ніж брату.

— А вона все бігає та, як та папуга, пищить: “Снідати! Снідати!” — кривляється Пилип.

— Ати! Ати! — сміючись, повторював Даня те, що почув та зрозумів.