Глава 7.2.

На вигляд підлітку не більше 15, однак він уже на пів голови вищий за мене. 

А той хлопець теж був високий… Здається, ще вищий.

Каштанове кучеряве волосся безладно розкидане по голові, темні карі очі дивляться насмішкувато з-під ледь опущених повік.

З вух стирчать білі бездротові навушники і я розумію, що йому треба буде кричати й махати перед обличчям, щоб він помітив що-небудь перед собою.

У вусі кругла сережка з незрозумілими символами, а на шиї татуювання у вигляді трикутників.

Одягнений хлопець у рвану джинсівку із шипами на плечах і чорну футболку під нею. Руки в браслетах із ланцюжками встромлені в кишені рваних синіх джинс.

— Привіт! — вітаюся перша, хоча й бачу, що вигляд дитини, ну, зовісм не привітний.

А ще ж на мені цей костюм Мері Поппінс! Посміховисько… Судячи зі скептичного погляду, хлопчина оцінив мій вигляд саме так…

— Хай. Ти хто? — виймаючи один навушник з вуха, оглядає мене зверху вниз та все ж повертається до моїх очей, у які дивиться з цікавістю.

— Яна, — відповідаю та відразу ж уточнюю: — Няня.

— А-а, няня… — цікавість в очах підлітка відразу ж змінюється іншим почуттям. Розібрати його достеменно не можу, бо він відразу ж повертає навушник у вухо та відводить свої очі, ніби нічого цікавого йому тут вже ніхто не скаже й покаже.

— А тебе як звати? — запитую хлопця тільки-но помічаю його рух уперед.

— Мікеланджело, — кидає він мені нудьгуючим тоном та все-таки йде в бік сходів.

— Вас на сніданок чекають, Міккі, — всміхаюся йому, вирішивши для себе, що залишу це прізвисько за ним аж доки воно мені не набридне. — А де інші діти?

— В себе, мабуть, — відповідає, навіть не озираючись.

Йду за ним, розуміючи, що хоча цей хлопчина й не говіркий, а він може привести мене до інших дітей.

— Проведи мене до них, будь ласка, — якомога ввічливіше прошу.

Проте підлітку це зовсім не подобається. Він пирхає та різко повертається до мене обличчям:

— Та ну… чому я мушу цим займатися?! Ти навіть не в моєму смаку. Де Ілля?!

Ігноруючи, як червоніють мої щоки та вуха від коментаря про смак, переводжу стрілки на цього Іллю.

— Ілля? — невинно кліпаю очима. — Це твій… брат?

— Ага, брат! — Міккі регоче та, повернувшись до сходів, перестрибує через дві сходинку, змушуючи мене наздоганяти його. — Це лише мій анкл, на щастя.

— Анкл? — перепетую я, думаючи, те подумала чи ні.

— Дядько! — тоном, після якого неминуче закочують очі відповідає підліток, не збавляючи крок своїх довгих ніг.

Ми нарешті опиняємося на другому поверсі і я невільно розтуляю рота від красивых картин на стінах, розкішних світильників та блискучих золотого кольору стін.

Минаємо перші та другі двері зі світлого дерева. Біля третіх я помічаю цікавий гарно намальований фломастерами прямо на стіні малюнок — не інакше як справа дитячих талановитих ручок.

Невільно всміхаюся.

— Красиво…

— Ти не рофлиш? — Міккі повертає обличчя до мене та піднімає брову.

— Що?

Він закочує очі, зітхає, та все ж пояснює:

— Не жартуєш — говорю?

— Ні, малюнок, справді, дуже гарний… Розумію, що йому місце не на стіні, — всміхаюся, проводячи пальцями по зображенню хмарок, дерев та великої сім’ї: тут і мама з татом, аж троє хлопчиків та одна дівчинка. — Однак у цього маленького художника велике майбутнє. Ти тільки поглянь, як кольори поєднані між собою! А які виразні риси обличчя в дорослих! І це намальовано фломастером!

Міккі дивився на мене недовірливо.

— Якщо ти не рофлиш — то… може, я помилився на твій рахунок.

Я не зрозуміла його слів і не мала часу в них розібратися, бо підліток підійшов до дверей та запросив мене:

— Що ж, велкам, няня, або ж… ласкаво просимо та удачі з ними, — очі Міккі сяють хитрим блиском, та я не надаю цьому ніякого значення і йду до дверей.

Стукаю в них тричі, однак не отримую ніякої відповіді.

— Вони точно там, — говорить за моєю спиною Міккі. — Заходь.

Відчиняю двері, проте заходити не поспішаю.

В очах рябіє від червоної плями, яка із шаленою швидкістю несеться прямо на мене.

Однак я — дворова дитина, вихована вулицею, камінням та палицями. Моя реакція — блискавична, тому я і встигаю присісти саме в ту мить, коли червоне щось проноситься над моєю головою.

Шкода тільки, що Міккі за моєю спиною позбавлений такого досвіду та й взагалі його реакція – не настільки чудова. Тому в ту ж мить, як я сіла, — чую за спиною сердитий болісний крик:

— А-а-а-а-а! — і відразу ж за ним ще голосніше: — Пилип!