Глава 7.1.

На цю хвилину в будинку я орієнтуюся вкрай погано. Мені відомо лише, як увійти до будинку; де знайти кухню, яку тітка вказала коридором до ванної, та власне місцезнаходження цієї ванної кімнати.

Перейти до пункту № 2: “знайомство з дітьми” я не можу без вказівок кого-небудь: бо я ж не знаю, як до цих дітей взагалі дістатися!

Тому і вирішую зайти на кухню до тітки Фаїни за подальшими вказівками.

Цього разу я йду без своєї гарячої родички – тому маю змогу ліпше оглянути довгий світлий коридор. Він подобається мені своєю чистотою, теплими тонами та дерев’яною вагонкою на стінах. Де-не-де красувалися милі картини, переважно квіткові та фруктові натюрморти.

“А тут затишно…” — мимоволі думаю, захопившись розгляданням інтер’єру. Так би оглядала картини та деталі коридору і далі, однак гучний голос тітки Фаїни змусив мене мало не підскочити на місці.

— Я ж тебе просила: поклич дітей на сніданок, Карино! — чую за однією з дверей зі світлого дерева. — Це так важно зробити?!

— Я до них не піду! — тихіше, але вперто й так відчайдушно відповідає покоївка, що я невільно прислуховуюся до їх із тіткою балачки.

— Ти знущаєшся з мене?! — напругу в голосі тітки Фаїни можна використовувати, як живе джерело енергії, та, боюся, воно ж нас і погубить. — Що означає “не піду”?!

— Вони кидались по мені м’ячами! Зіпсували фарбою мій одяг! — верещить Карина, голос якої так не схожий в цю мить на ту впевнену дівчину, яка забрала мене з пруду та одягла в лахміття. — А ще ж! Поліна знову розмалювала стіну в коридорі!.. А я тільки машину Іллі відмила!..

Голос дівчини бринить таким розпачем, що здається вона от-от заридає.

— І… і… вони сказали… — Карина промовляє це зовсім тихо і я притулила вухо до дверей, щоб почути, що ж вони їй сказали, — якщо я ще один раз сунуся до них — то мене чекає щось набагато страшніше!

— Це нестерпно! — обурюється тітка Фаїна, плескаючи в долоні.

Раптом покоївка вирішує згадати мене:

— Є ж ця… — клацає вона пальцями, ніби намагається згадати моє ім’я, — няня їхня! Нехай йде до них та кличе!

Тітка Фаїна мовчить довгу мить, а потім тяжко зітхає та говорить:

— Не день, а божевілля! Піду знайду її.

Я ледве встигаю відскочити від дверей, як вони відчиняються і грізна фігура тітки незадоволено сканує мене зверху вниз.

— І чого ти тут стовбичиш?! — налітає на мене, не даючи змогу й слово сказати. — Негайно лети на другий поверх та клич дітей на сніданок. Якщо вони не поснідають, Яно, – я поснідаю тобою!

— Але… — не встигаю навіть запитати, де саме на другому поверсі ті діти, як тітка вже гучно гепає дверима перед моїм носом.

Якщо і терпіти негаразди – то вже по повній програмі!

Начхавши, що тітка може угріти мене черпаком чи чим-небудь набагато важчим, — відчиняю двері та заходжу у велику світлу кухню.

Князівство моєї тітоньки…

У кімнаті аж троє широких вікон, що робить її напрочуд світлою та створює ефект неосяжного простору. Посеред кухні тумби з високими стільцями. На одному з них, насуплено зігнувши плечі і длубаючись виделкою в таріліці, спиною до мене сидить Карина. 

Оглядаю безліч кухонних приладів та акуратно складений посуд на полицях, доки не натрапила на саму завідуючу цим багатством — тітку Фаїну.

— Що незрозумілого я тобі сказала, Яно? — не стримуючи роздратування, тітка помішує ароматне варево на плиті й дивиться на мене.

— Фаїно Іванівно… — тітка суворо наказала звертатися до неї по імені та батькові: ніяких “тіток”! Робочі стосунки. — Де ж дітей шукати? “Другий поверх” мені нічого не говорить, тіт… Фаїно Іванівно.

Від тяжкого зітхання тітки – в каструлі, мабуть, здіймається міні-цунамі.

— Карино! — втомленя зайвим клопотом жінка повертається до покоївки — і та аж підстрибує на стільці. — Проведи Яну до дітей!

— Ходімо, — незадоволено покосившись на мене, Карина встає зі стільця і виходить з кухні.

Слідуючи за нею, я ледь встигаю: короткими ногами покоївка перебирає так прудко, що ми за пів хвилини вже опиняємося перед розкішними сходама в холі Гуляєвих. Коли стояла тут перед вивчаючим поглядом хлопця — на сходи й не дивилася. А вони видаються не менш величними, як і все інше в цьому домі. Білий мармур. Такий сяючий та чистий, що Карина його, либонь, щодня натирає до блиску.

— Піднімаєшся сходами, — дійшовши до першої сходинку, покоївка й не думає на неї ступати натомість повертається обличчям до мене, — потім направо. І рахуєш треті двері. Це буде кімната Пилипа: дітвора переважно в нього засідає.

— Дякую, Карино, — не провела — то хоч розповіла. 

Чи я сама не знайду ті треті двері Пилипа?

Однак тільки-но я збираюся ступити ногою на сходи, як чую, що вхідні двері за моєю спиною відчинилися, хтось увійшов та зачинив їх.

Повертаюся подивитися, хто там — і бачу високого худорлявого хлопця-підлітка.

______

Що ж, любі мої, ось на горизонті й перший вихованець! Давайте знайомитись)