Глава 7.

А що було далі — ви й без мене знаєте.

Вродливий хлопець, з яким ми обмінялися взаємними приголомшеними поглядами; лайка від тітки Фаїни…

Я витримала все стоїчно. Бо ж і здатися після пережитого сьогодні я не мала права. Далі – тільки до перемоги. Не відступати ж мені після всіх ганебних випробувань!

— Марш у душ, Яно! — викричавшись, тітка нарешті відпустила мене. — Одяг я тобі принесу. Потім підеш знайомитися з дітьми.

Киваю і хочу йти, та питання: де ж той душ?

Тітка сердито пирхає і тягне мене в бік довгого коридору з безліччю дверей. Я не встигаю порахувати їх усі, як ми зупиняємося і, відчинивши двері, тітка заводить мене в чисту світлу ванну кімнату. Я бачу велику душову кабіну, яка так і манить мене зайти в неї та змити з себе цей запах, бруд та весь шалений ранок, який в’ївся мені в шкіру не менше, ніж запах жабуриння.

— Та зніми це дрантя! Дивитися неможливо! — кричить тітка, а я стримуюся, щоб не затулити вуха. Горланить вона, мов на майдані. Мати рідна, як її тутешні люди витримують? — Як тебе батько в такому одязі з будинку випустив?

Це ще тато не знає про мої пригоди! Ох-ох, перепаде ж мені на горіхи!..

Дивлюся за тітку з благанням: хоч би не розповіла!

— Звісно, не розповім! — безпомилково здогадується тітка про моє хвилювання. — Але, Яно… — вона дивиться на мене з таким розчаруванням, що мені стає важко дихати, — ти маєш пообіцяти, що обійдешся без пригод!

— Обіцяю, — смиренно кажу я, розуміючи, що Яна та пригоди — це з недавніх пір не розлий вода друзі! Однак розумію, що тітка такого зізнання не оцінить.

Коли родичка нарешті вийшла за чистим та пристойним одягом для мене — я наважилася поглянути на себе в дзеркало, про що майже відразу й пошкодувала: картина не для вразливих нервів. Та будь-хто відчув би приступ огиди, лиш поглянувши на таке опудало…

Мої думки проти волі повертаються до хлопця, якого я зустріла в холі…

Цікаво, хто він? Той самий Ілля?..

У якому б стані я сама не була, однак не відмітити, що він — дуже привабливий — не могла… Ох, ну прямо картина “Красень та чудовисько”…

Невдовзі мені набридло дивитися на своє зображення в дзеркалі, яке, на жаль, не змінювалося на щось пристойне, — і я подивилася на двері. Здається, тітка покинула мене тут надовго. Уже уявляю, що залишуся в цій ванні, як принцеса у вежі, очікуючи порятунку. Однак вже за хвилину чую кроки за стіною — і, о диво, двері рвучко відчиняються і заходить тітка, тримаючи в руках акуратно складені речі.

— Ось одяг… — кладе його на пральну машину біля дверей та суворо дивиться на мене. — Довелося будинок вверх дном перевернути, щоб знайти щось пристойне! — бурчить тітка та дивує мене заявою: — Так не піде, Яно! Скажу Толі, щоб відвіз тебе за покупками.

— Але… мені незручно, тітонько…

— Незручно, Яна, у дранті такому будинком ходити, — тітка тикає в одяг на мені, ніби я можу сумніватися, про яке дрантя вона говорить. — А мені незручно одяг шукати по всьому будинку. Я тут не для цього!

— Дякую… — зітхаю, бо що ж тут поробиш?..

— Дякую-дякую! По спині б тебе, Яно, гіллякою — та нема в мене часу возитися з тобою! — тітка повертається до дверей, однак чомусь передумує і стрімко повертається обличчям до мене: — На далі без вибриків, Яно! Інакше гроші за телефон будеш шукати, де забажаєш!

— Все буде гаразд… — невпевнено тягну.

Як я можу пообіцяти те, що від мене не залежить? Однак тітці й цього говорити не можна. Будемо прориватися. Інакше з проблемою Назара я залишусь сам-на-сам, а цього мені б точно не хотілося.

З цими бентежними думками я скинула з себе Каринене лахміття, прийняла душ під теплою водою та перевдяглася в принесений тіткою одяг.

— Натуральна Мері Поппінс… — кривлюся я, розглядаючи себе в дзеркалі, що показує мені білу сорочку зі старомодним коміром та довгу чорну спідницю часів царя Гороха. — Що ж, діточки, зустрічайте!