Глава 6.6.

— Хотіла тобі по секрету сказати… — вела мову та мене під руку дівиця.

— Куди ми? — озираюся по сторонам, коли з доріжки до будинку ми звертаємо вбік і опиняємося в мальовничому садку.

— В цьому будинку працюють такі щури! — не зважаючи на мої протести, дівчина вела мене все далі та далі, міцно стискаючи мій лікоть. — Особливо стара кухарка Фаїна! Та ще відьма! А скажена та дика, мов собака. До неї і на кілометр підходити небезпечно.

— Слідкуй за словами! — спробувала я стулити пельку цій нахабній дівчині.

Однак вона мене не чула. Безікала без перестану й далі:

— Карина — покоївка — таке стерво! Спить і бачить як би Іллю спокусити та вибитися в люди з його допомогою!

В горіхових очах дівиці бачу: цій Карині вже давно підготовлений смертельний вирок, однак він чомусь досі не вступив у силу. Мабуть, це базікало лише на словах така завзята та розумна, а на ділі — пшик та й годі!

— А хлопці тут працюють! — дівчина аж побагровіла від обурення. — Від водія Толі — до охоронців Кості та Аркаші — телепні рідкісні! Ні з ким неможливо домовитися! Скотиняки бездушні!

Як же мені набридла її тирада…

— Може, годі вже? — не витримую вислуховувати бруд про всіх робітників дому, де я буду працювати. — Куди ти мене привела?

Озираюся навколо й бачу пруд розміром із велетенський бассейн.

Вода досить чиста, однак є жабуриння, та й жабок бачу то там, то тут, немало…

На самому березі густо росте очерет. Романтична місцина. З радістю б тут затрималася довше, однак лише уявляю, як там тітка Фаїна вже лютує, що мене досі немає.

— Тобі ліпше б товаришувати зі мною, няня… — голос дівиці нагадує мені, що я тут не сама і, зітхаючи, я дивлюся на це високе непорозуміння переді мною.

Не дівчина, а очеретина! Така ж висока та груба.

— Ілля вміє бути дуже милим… — дівчина потягла мене за руку до самої води. — Однак нехай це не вводить тебе в оману, солоденька…

В очах дівиці блимав небезпечний вогонь і все це навіювало мені, що нею керує одержимість та бажання володіти тим нещасним Іллею.

— Побачу, що крутишся біля нього — зітру в порох. Затямила? — виголошує таким тоном, що я не маю сумніву: дівиця не товаришує зі здоровим глуздом — це, по-перше. По-друге, вона, справді, може стерти мене в порох.

Доки я міркую собі: чому я взагалі маю крутитися біля цього Іллі, якщо я його жодного разу не бачила, — дівчина підходить ще ближче.

— А це, щоб ти зрозуміла, що тебе чекає за непослух, — шкірячись, як навіжена, та хитро блимнувши очима, дівиця штовхає мене у воду.

— Ти з глузду з’їхала? — кричу їй, втративши рівновагу, але все ще стоячи на своїх двох та міцно вхопивши дівку за руку.

— Пусти мене! — пищить вона й хоче мне штовхнути, однак не розраховує силу – і ми обоє летимо у воду.

Дивлячись, як перекошується її обличчя від жаху, що вона падає в майже болотяну воду з лататтям, жабами та просто неперевершеним запахом штучної водойми…

— Та як ти?! Та я… — борсається руками дівка, ніби ми опинилися на глибині три метра. Нам обом вода не сягає навіть до поясу, а галасу, а ґвалту!
Дивлюся на її змитий макіяж та скуйовджене волосся та й думку гадаю: а що ж там у мене… Навряд чи краще… А ще перед тіткою так показуватися! Ну, що за негаразди! Ну, звідки на мою голову беруться ці дівки, бабки та мовчазні водії, яким так важко провести мене до дверей!

У відчаї не розумію, як починаю бити долонями по воді, спричиняючи в дівчини істерику.

— Не чіпай мене, не чіпай! — галасує красуня так, ніби це не вона погрожувала мені розправою ще хвилину тому.

Я ж не зважаю на неї уваги та ляскаю воду і далі, у надії, що хоча б трішки заспокоюся! Та замість полегшення стає так тяжко та сумно, що хочеться назавжди залишитися в цьому пруду й нікуди не йти. Не ставати перед очі тітки, не відробляти гроші за айфон, не бачити Назара!

До тями мене приводить якийсь глухий звук. Дивлюся, а дівиця додумалася скинути свої височенні туфлі на шпильках та накарячки повозла до берега.

— Я тобі цього ніколи не забуду, нікчемо! — струшуючись, як собака, після води, вона тикає в мене пальцями з двома точно зламаними нігтями й намагається скорчити злу гримасу, та виходить у неї кепсько, бо ж її вигляд – ну, дуже жалюгідний.

Втім, як і мій… Проте я нічого із себе не вдаю та не граю… У воді – то у воді. Не це моя найбільша проблема. Зараз перед тіткою стати — ось халепа!

Тільки-но навіжена дівиця стрілою чимчикує до виходу — я лізу до берега і, підтягнувші до грудей коліна, хочу заплакати від розпачу.

— Довго ще будеш соплі жувати? — чую грубе в спину. — Підводься. Знайдемо тобі щось перевдягнутися.

Повертаю обличчя до голосу — і бачу низьку тендітну чорняву дівчину.

— Я Карина, — говорить вона, критично оглядаючи мене з голови до ніг. — Покоївка.

Підводжуся, розуміючи, що в її словах є резон, а головне: надія!

— Клопову ліпше не злити, — спокійним тоном із ледь помітною насмішкою говорить мені дорогою Карина. — Якщо вже дійшло до такого знущання — Єва, мабуть, бачить у тобі загрозу.