Глава 6.5.

Не минуло й пів години, як за мною приїхав водій Гуляєвих. Не знаю, як він зрозумів, що я — це я. Може, тітка фото моє показала чи так мальовничо описала… однак у якусь мить мого очікування, коли я сиділа на лавці та чекала порятунку, – переді мною зупинився високий чорнявий парубок, одягнений у сірі джинси на чорну футболку, яка приховували худі плечі. Права рука парубка була повністю зататуйована яскравими зображеннями, що відразу привернуло мою увагу. Погляд його карих очей дивився на мене з неприхованим роздратуванням, а тонкі губи були стиснуті в таку смужечку, що мені здавалося, у нього взагалі немає губ!

— Ти Яна? — похмуро запитав він так, ніби кожне слово давалося йому неабияким зусиллям.

— Так. А ти?..

— Від Фаїни Іванівни, — була мені відповідь.

Не сказавши мені більше ні слова, хлопець просто пішов!

Я підвелася та пішла за ним, ледь встигаючи лавірувати серед натовпу перехожих.

— Як тебе звати? — гукнула хлопцю в спину.

— Толя, — відповів він, не озираючись.

Так само мовчки ми дісталися чорної красивої автівки. Толя сів на місце водія, а я – на пасажирське.

Всю дорогу він мовчав, дивлячись попереду себе з таким виглядом, ніби поїздка за мною відволікла його від справ державного рівня!

Та не можу сказати, що я надто переймалася цим, бо розмовляти — було останнім, чого мені хотілося після такого нікчемного пограбування…

Через пів години ми в’їхали в район надзвичайно красивих будинків, огороджених парканами висотою мало не хмарочосів. Минаючи один за одним двори, я відчувала, як моє серце завмирає від очікування. Уже скоро прибудемо…

І ми нарешті зупинилися.

Кам’яний двохповерховий будинок вражав своєю величчю та розміром. Здається, ми зупинилися перед замком середньовічого короля.

— Довго будеш сидіти? — почула я похмурий голос Толі, доки роздивлялася великі вікна будинку. — Приїхали.

Мовчки вийшла з авто і продовжила поглинати всі деталі, які бачу навколо. Вражаючі витонченістю ковані ворота не приховували двір, а давали змогу побачити вимощену плиткою доріжку та безліч зелених насаджень на території цього палацу.

Ще не увійшовши, я вже знала: двір надзвичайно мені сподобається.

— Оскільки валіз у тебе немає, — чую глузливий голос за спиною і повертаюсь до Толі, — дістанешся до будинку сама.

— А ти не можеш мене провести? — запитую в його спини, яка зникає у дворі.

Хочу послідувати за ним, однак рев автівки за моєю спиною змушує мене озирнутися назад, що я і роблю, ледь не стаючи жертвою білого бамперу спортивного авто. Я і злякатися не встигаю, як з автівки вилітає світловолоса дівиця на довгих шпильках.

— Ти хто така?! — скажено кричить на мене, вирячаючи свої велетенські горіхові очі, які сканують мене зверху-вниз. — Нова покоївка чи що?

Дворові хлопчаки в час мого дитинства таких вискочок палицями били. Траплялося, що в наш бідний робітничий район незвіданими шляхами забреде хтось з “елітної” частини міста й почне викаблучуватися — то хлопці не церемонилися. Однак зараз, дивлячись на цю мальовану худощаву красуню, я чітко відчувала, що бити палицями будуть мене.

— Я — няня, — навіщось пояснюю цій дівці.

— Няня? — дівчина пирхає, насуплюється, як ображена розбещена дитина, закочує очі — видає, здається, весь спектр емоцій, на які вона здатна.

— Дуже цікаво, кому тут потрібна няня? Іллі чи що? — вона засміялася, намотуючи пасмо волосся на палець із досконалим манікюром.

— Чому Іллі? — запитую, кліпаючи очима.

— Ти з ним знайома? — сміх вмить затихає, ніби його й не було. Холодний жорсткий погляд горіхових очей вивчає мене так ретельно, ніби я знаходжуся під мікроскопом.

— Ні, не знайома, — відповідаю просто, починаючи нервуватися.

Ця дівчина, здається, не в собі…

— А що ми стоїмо перед ворітьми? — вона раптом перетворюється в миле привітне створіння. — Ходімо, — осліплюючі мене своєю посмішкою, дівчина спритно бере мене під лікоть і веде в бік калітки.

_______

Любі мої, як ви гадаєте, що задумала ця дівиця?)

Радію вашим зірочка та коментарям =)