Глава 6.4.

У столицю я приїжджаю через півтори години й навіть без пригод. Однак як рано я раділа! Усе почалося на вокзалі.

Виходжу з автобуса і ступаю всього декілька кроків, як у рукав моєї джинсівки кліщами в’їдається колоритна бабця.

— Миле дитятко, пожалій бабусю… — жалісливим тоненьким голосочком ця персонажка відіграє за всю трупу найкращого театру. — Бабуся три дні в роті й крихти не тримала… Усі мене покинули: діти виїхали, онуки не навідують… — ловким рухом вільної руки бабця вивуджує звідкілясь картату хустку та гучно шморгається в неї, додаючи драматизму до своєї вистави. — Я тільки завдяки добрим людям і живу досі на світі! Немає мені іншого порятунку… Ти ж така хороша, дитино моя. Я по очам бачу, — хитро зіщурившись, бабця одним оком тримає мене в полі зору свого болотного погляду.

От насторожило ж мене в ній щось! Чи ці єлейні словечки, чи прудкі очі, а може й гачкуваті руки — хто цих бабульок вокзальних розбере!

Однак це ж я… Та й мама завжди вчила: «Не суди по одежі, Яно!» От я і не суджу. Дістаю гаманець, не помічаючи, як бабусині очі із жалісливо-замружених вмить розширюються до надто зацікавлених, а її рука з міцною хваткою, якій позаздрив би сам Назар Кулаченко, стискає мій зап’ясток, ніби я в будь-яку мить можу змінити мою думку та сховати гаманець назад.

Зітхаю, бо ж в моїх кишенях вітер свище… однак протягую старенький купюру, яку можу собі дозволити пожертвувати.

— Моя ж ти золота! — бабця оживая та фонтанує такими епітетами та побажаннями, що я аж рота розтуляю від її раптової живучості. — Рятівниця моя! Не помре бабуся від голоду! А все завдяки тобі, дитино!

Далі гірше: бабусю несе в танок — і, водячи навколо мене незрозумілі хороводи, вона пританцьовує та не замовкає ні на мить:

— Красунечка моя діамантова! Бажаю тобі чоловіка вродливого, як князя, багатого та щедрого! Не жадібного, не пихатого! Бажаю діточок вам, як в стогу соломиночок! Не хворіти, не страждата та за втраченим не ридати!

Дивлюся, як її фігура в кольоровому вбранні зникає все далі й далі, гублячись у натовпі, доки зрештою перестає бути видимою.

Весь цей час  я ніби перебуваю в якомусь трансі. Не можу навіть поворухнутися. І тільки, коли бабуська остаточно розчиняється в натовпі — я оживаю і озираюся навколо.

Перше, що я відчуваю — якась пустота. Чогось точно не вистачає. Чогось мого…

Дивлюся на руки, які декілька хвилин тому тримали гаманець, а вони — порожні… Дивлюся вниз і по сторонам — немає ні моєї валізи, ні сумочки. У мізках, які тільки-тільки виходять із трансу стукає молоточком запитання: «А валізу як вона змогла потягти?!»

Стою самотньою фігурою на багатолюдному вокзалі, де нікому немає ніякого діла до мене та моєї дурості… Рух навколо мене не зупиняється ні на мить, бурхливо вирує та змушує і мене діяти, робити що-небудь!

Однак що робити?.. Гроші, речі — усе пішло разом із бабцею, яку я навряд чи колись ще побачу…

Адреналін струменем рине по моїм венам так потужно, що я ледь не кидаюся в натовп на пошуки невідомого. Зупиняє лише розуміння: у такому скупченні народу ту дивакувату бабцю нізащо не відшукати.

Від відчаю хочеться сісти на лавці та щосили заплакати. Однак мене раптово осяняє, що мій телефон залишився в кишені джинсівки. Намацую його та зітхаю з такою полегкістю, що хочеться розцілувати чорний екран.

Що далі? Треба дзвонити. Однак кому? Знаю, що треба в поліцію, проте, тільки-но подумаю про акти, протоколи та іншу тяганину… За цей час бабця вже успішно вичистить мою валізу ти зилишить її на сміттєзвалищі.

Мамі? 

І що їй сказати? забери своє дитинча додому? Ні, Яно, додому вже не можна.

Роблю глибокий вдих-видих та набираю єдиний можливий номер у цій ситуації.

— Ти просто ходяча катастрофа, Яно! — лютувала тітка, не здивувавши мене ні на мить. — Як можна бути такою поторочею?! Багато валіз вдома є? Та ще й з речами!

Однак варто було мені тільки почати про поліцію, як тітка різко змінила свою риторику:

— Та кому потрібен твій мотлох?! Його місяць шукатимуть і не факт, що знайдуть! Навіть не думай про цю маячню, а слухай мене уважно.

Я вже мовчу собі, не нариваючись на ще більші проблеми. Нехай лає, однаково я знаю: тітка Фаїна в біді мене не залишить.

— Зараз за тобою приїде водій Гуляєвих. Сиди на вокзалі й нікуди не йди.

— Добре…

— Яно! — голос тітки — суцільна сталь. — Будь ласка, спробуй не загубити залишки глузду та не втрапити в нові пригоди!

Я б із задоволенням, однак мене ніхто не готував, що бабця на вокзалі буде не останнім випробуванням…