Глава 6.3.

Хоча я і не бачила обличчя Кулаченка, але була впевнена: той бовдур вкусив себе за вухо від люті, коли прочитав моє повідомлення:

Я:

«Гроші будуть.»

Так і кортіло написати: геть свої бридкі загребущі руки від мене! Однак безпечніше мені буде поводитися стримано та не нервувати цього неадекватного.

До того ж… навряд чи няні заробітна платня дає змогу купувати айфони після першої ж получки… Тому радіти я не поспішаю.

Серце гучно загупало, коли я почула сповіщення від свого ката.

Кулаченко:

«Коли повернеш?»

Закушуючи губу від хвилювання, нервово вибиваю пальцями відповідь:

Я:

«Після першої зарплати.»

Зате чесно! Що я йому можу пообіцяти? Хех, це ще він не знає, що я не віддам всю суму за один раз…

Нове сповіщення — нова загроза нервового зриву.

Кулаченко:

«Яка ти кумедна, Яно…»

«Гроші повернеш до кінця тижня, інакше…»

Я напружилася, чекаючи провдовження, однак минула не одна хвилина, а Назар так нічого й не відповів. Здається, він вирішив, що я настільки переконана в його всемогутності, що його моторошні «…» зможуть вселити в мене жах і я буду виконувати все, чого б він не забажав!

Стискаю телефон у руці і глибоко вдихаю та видихаю повітря.

Спокійно, Яно… Є в цьому жахітті і своє світло. Я ж Назара бачити не буду! Поїду аж в столицю, подалі від цього покидька! Може, він просто залишать мене в спокої, коли я залишу місто?..

Однак уже наступне повідомлення збило натяк на посмішку на моєму обличчі.

Кулаченко:

«Поїдеш з міста — дістану тебе з-під землі, Сотник, і змушу відпрацювати кожну копійку в той спосіб, який я забажаю.»

Мерзотник! Злості на нього не вистачає!

Жбурляю телефон на ліжко й обіймаю себе руками. Мороз проноситься хребтом знизу вверх, вражаючи голову і спричиняючи паніку. Однак я придушую її в самому зародку.

Назар не знає, що я їду. Не знає і не дізнається.

***

Як і обіцяла, тітка Фаїна провела з татом розмову, під час якої він, звісно, намагався буксувати:

— Але ж Яна!..

Наводити якісь аргументи:

— Вона ж ще…

Будувати йому одному зрозумілі теорії:

— А якщо!..

Однак тітка Фаїна знесла це все своїм твердим владним голосом:

— Вона буде під моєї протекцією, Михасю! Невже ти сумніваєшся в мені?!

Сумніватися в старшій сестрі тато не хотів. Тому він довірився їй та вивісив білий прапор.

Однак після розмови з тіткою Фаїною на чолі батька утворилась глибока зморшка, яка не передвіщала мені нічого хорошо.

— Я б нізащо не хотів, щоб моя донька працювала на пройдисвітів, — сказав тато похмурим тоном, який мало не спровокував сивину на моїх скронях. «Що ж… і цей план провалився?» — пронеслося вихором у думках, однак наступні слова батька мене заспокоюють: — Однак якщо вже Фаїна говорить, що необхідна допомога — що ж… треба виручити.

Потім вислухала від тата цілу промову про те, як треба поводитися, і, щоб я навіть не думала соромити сім’ю, інакше повернуся додому в той же день. Це я розуміла. Тітка Фаїна, яка й без попереджень від тата, буде слідкувати за кожним моїм порухом та словом у будинку Гуляєвих, – звісно, насторожувала мене. Однак я готова до цього. Ціль варта потерпіти контроль тітки…

***

Моя валіза була зібрана ще ввечері, снідати я не могла перед дорогою, тому тільки перевдяглася та привела себе до ладу — і побігла прощатися з батьками на ціле літо, яке я проведу нянею багатих дітлахів. Та я люблю дітей, завжди легко знаходила з ними спільну мову. 

Що ж, невже мені не вдасться і цього разу?