Глава 6.2.

– Ми зателефонуємо тітці Фаїні й запитаємо в неї… — мама затнулася. — Грошей або хоча б пораду…

Ох, ох, ох…

Тітка Фаїна — старша сестра мого тата. Жінка не лиха, не заздрісна й зовсім не якесь там стерво, однак… характер у неї — матінко мила! Лютий. Та вона ж сердита більшу частину дня та свого життя.

Уже десять років тітка Фаїна працює поваром у сім’ї одних столичних пройдисвітів, як тато називає всіх багатих людей без винятку.

Проте татова старша сестра ніколи не згадувала своїх господарів хоча б найменшим лихим словом. Навпаки: завжди відгукувалася про них, як про порядних та справедливих людей.

А вже ж господиню дому — Нілу Єлисеєвну — тітка, здається, боготворила: такого захвату й поваги від тітки я не помічала ні до кого.

Два роки тому це сімейство втратило чоловіка та батька. За словами тітки, ця втрата дебело вдарила по кожному членові сім’ї. Вони ледь-ледь зберегли бізнес та втрималися на ногах. Без ран не обійшлося. Старшого сина покинула дружина й залишила на нього четверо дітей. Молодший син — здається, його звати Ілля — лише теліпається без діла та грає матері на нервах. Сімейний бізнес, справа батька, цілковито звалилася на плечі старшого брата Іллі, Стаса.

— Тітка буде сваритися, — приречено кажу я.

Хоча й готова з нею домовлятися, якби тільки від Назара врятуватися.

Розуміючи, що баритися нам ніколи, ми з мамою відразу ж набрали батькову сестру. Перший дзвінок вона проігнорувала, але вже через 10 хвилин зателефонувала сама.

Якщо мама не сипала мені сіль на рани та не кричала на мене — то тітка вже відігралася за всіх.

— Хіба батьки не навчили тебе, як поводитися з чужими речами, Яно?! — кричала на мене сердита жінка.

— Це з кожним може статися, тітонько… — виправдовую себе не в силах терпіти ці нарікання після десяти хвилин крику.

— Так уже й з кожним! — знущалася тітка. — Це тільки з тобою та з Іллею таке може статися! Він завжди то вазу материну розіб’є, то іншу дорогоцінну річ пошкодить! Дві незграби!

Після цього я взагалі закочую очі, не розуміючи, чому мене порівнюють із господарським сином.

— Тільки от у нього, — тягне тітка, — становище інше, Яно! Ілля може собі дозволити хоч щодня вази бити! А ти! Де ти візьмеш гроші, скажи мені?!

— Я б могла позичити в когось небайдужого, — кошуся в бік мами, яка кусає губу, думаючи про те, що і я: а раптом тітка Фаїна дасть у борг хоча б частину від суми…

— Це ти на мене натякаєш?! — гримнула тітка таким тоном, що я нервово ковтнула слину і відразу ж зрозуміла: ця затія не пройде.

— Що ти, тітонько… я буду працювати. Уже почала шукати роботу! — запевняю її якомога твердішим голосом.

На цю мою репліку тітка дивовижно довго — як для неї — мовчала. Я вже нервово дивлюся на маму, однак вона самими очима наказує мені терпіти й чекати, доки тітка заговорить сама.

— Слухай мене уважно, — нарешті оживає наш мізковий центр. — Мої господарі шукають няню. Платити будуть добре. Аванс можемо відразу попросити — і частину грошей ти зможеш віддати вже в найближчі дні.

Няня…

Зовсім не та справа на яку я розраховувала, однак чи в тому я становищі, щоб перебирати варіанти та показувати свій гонор? Отож-бо і я думаю, що не в тому.

— Дітей четверо, — говорить тітка і, не чекаючи, доки я оговтаюся від такого факту, розповідає: — Найстаршому — Юрі — 14 років. Середнім: Пилипу — 11, Поліні — 9. Наймолодшому — Дані — 3.

Оце халепа…

Затуляю обличчя рукою, відчуваючи, що зойкну в будь-яку мить і спричиню хвилю тітчиного обурення. Вона ж гадає, що таким чином мені допомагає! І, звісно, має рацію…

Дивлюся на маму — а вона твердо киває, змушуючи мене промовити вирішальні слова:

— Добре, тітонько, я згодна…

— Ніби в тебе є вибір! — пирхає тітка. — З батьком я сама поговорю. Він, мабуть, на риболовлі сьогодні? Наберете мене, коли він повернеться.

Киваю, ніби тітка може мене побачити і сподіваюся, що вона покладе слухавку якомога швидше, бо мені треба час оговтатися з новою ральністю, де мене чекає аж четверо дітей, включаючи підлітка і зовсім малу дитину!

Однак тітка не замовкає:

— Я сьогодні ж поговорю із сином господині. Він єдиний дорослий з їх родини, хто залишається в будинку на літо, — тітка сміється. — Та з цим проблем не буде, Яночко! Впевнена, Ілля захоче, щоб ти приїхала як найшвидше: у нас тут таке коїться, якби ти бачила! — сміх різко уривається і перетворюється на кашель. — Звісно, нічого критичного. Дітки просто бешкетники…

«Ех, ну, хоча б побачу столицю!» — намагаюся себе хоч якось втішити. До того ж там Бориско… Хоча буду чесною: після вчорашнього я не відчуваю до нього тієї симпатії… Мені просто шкода, що в нас все так вийшло… Хотілося б краще пізнати один одного. Той дурнуватий Кулаченко все нам зіпсувавав!