Глава 6.

Дивом мені вдалося проскочити в квартиру непоміченою у Сашиній толстовці: батьки в цей час чаювали на кухні.

Мої пальці все ще тремтіли після повідомлення Назара й перевдягнутися в мій одяг зайняло в мене більше часу, ніж зазвичай.

Думки атакували мене одна за одною, а я не мала сили їм протистояти.

Втрапити в таку халепу, прямісінько до рук найбільшого покидька, якого я знаю, — ну, чому я така безталанна, матінко моя?..

Найперше я маю піти показатися на очі батькам, бо ж запідозрять, що зі мною щось не те! А цього мені, ой, як не хотілося б! Не витримаю ще з цим розбиратися.

Тому тільки-но я перевдяглася в домашній одяг — відразу ж почимчикувала на кухню.

— Доброго вечора, рідні, — ні краплі не вміючи брехати, я давлю із себе усмішку й дивуюся, як я взагалі зуміла батька переконати відпустити мене на ту вечірку?

Це ж настільки сильно мені цього захотілося, що я зуміла переломити свою природу й так вдало зіграти!

Варте воно того, а, Яно?

— Все добре? — зелені очі тата сканують мене так уважно, ніби перед ним неопізнаний літаючий об’єкт, а не рідна донька. — Щось ти рано.

Проти волі дивлюся на настінний кухонний годинник і дивуюся: навіть десятої вечора ще немає, а я вже все: виснажена до неможливості. Ніби не декілька годин пройшло, а пів життя.

— Там було нудно, — говорю я, дивлячись батькові прямо у вічі, і, перш ніж він почне розпитувати, сама кажу: — Я розчарована фільмом. Ледь дочекалась, коли він завершиться — і пішла додому. Ось…

— Шкода… — мама сидить поруч із татом і зі щирим жалем дивиться на мене. — Впевнена, що наступного разу вам більше пощастить.

Не дай Боже мені знову такої дурості погодитися на наступний раз. Вистачило.

— Хочу відпочити. На добраніч, — знову намагаюся щиро всміхнутися. Виходить таке собі, але батьки не чіпляються, а я і рада.

Бо ж далі мене чекає місія набагато складніша.

***

Всю ніч Кулаченко надсилав мені погрози та брудно шантажував, доводячи мене до відчаю.

Назар:

«Подати на тебе заяву до поліції?

Чи може… відразу твоєму батькові розповісти?»

І все в такому роді до самого ранку, який я зустріла з розплющеними червоними очима, нервово бігаючими від рядка до рядка.

Ні на мить я не забувала, що маю справу з племінником прокурора, який за свою гидку кровинку розчавить одним пальцем дівчину, у якої немає ні влади, ні зв’язків, ні грошей…

Однак і Назар не бажає розбірок — це мені, ясно, як день. Кулаченкові просто нарешті пощастило заволодіти тим компроматом на мене, який, на його думку, змусить мене бути до нього якомога ласкавішою…

Назар:

«Ми можемо домовитися.»

Чергове повідомлення — і черговий приступ відрази до негідника.

Назар:

«Чи, може, у тебе є гроші й ти готова платити?»

Я фізично відчуваю, як його бридкі вуста розтягуються в глузливу посмішку. Знає ж бо, мертозник, що грошей, як і здорового глузду, мені відчутно бракує!

Назар:

«Сотник, ти від страху вже й писати розучилася?»

«Відповідай, коли я тобі пишу!»

«Чи, може, я все-таки завітаю до твоїх батьків?»

Знає, куди бити, всі вразливі місця вивчив!

Глибоко зітхаю і наважуюся на відповідь.

Я:

«Заспокойся, Назаре. Я поверну гроші.»

Обіцяю нездійсненне, однак і мовчати далі — неможливо.

Його відповідь приходить миттєво.

Назар:

«Цікаво, як?»

«Ти непомітно для всіх вирвалася зі становища голодранки?»

Я:

«Ти ще гірший: моральний голодарнець, Кулаченко!»

Не втримуюся, щоб хоч якось вколоти цього мерзотника, який не впустить нагоди зайвий раз вказати мені на моє місце, показати, який він пан, а я — ніщо.

Назар:

«Ще раз питаю: як ти будеш віддавати борг?»

«Накидати тобі варіантів?»

Від самої думки про ці його варіанти — мені стає так бридко та огидно, що хочеться і свій телефон втопити.

А ще я думаю про свого тата… що буде, якщо він дізнається? Та настане ж кінець світу, люди милі!

Ні, я мушу щось вигадати!

Однак Назару було чхати. Він і далі вів свою гру.

Назар:

«Оскільки ти в нас трепетна лань, Яно…»