Глава 5.7.

Прохолодна вода бассейну накриває моє тіло й першу мить я відчуваю литий пробираючий до кісток холод.

Руки Назара неочікувано залишають моє тіло і з кожною секундою я відчуваю себе все більше легко, вільно та бадьоро.

Здається, саме це мені й було потрібно. Охолодитися. Отямитися.

Виринаю на поверхню та наповнюю легені киснем, який встигла так швидко використати за декілька миттєвостей під водою. Та я не гаю ні секунди й поспішаю до бортику, після чого вибираюся з бассейну. Хочу відразу ж чкурнути подалі від Назара, але зупиняюся, коли чую його пронизливий крик:

— Мій айфо-о-он! — такого ґвалту я ще не пригадую від нього.

Ця ходяча морозильна камера зазвичай або люта до нестями, або цілком відморожена. Аж раптом такі емоції… Ти ба!

— Тобі кінець, Сотник! — верещить Назар, повзаючи по дну бассейна, і виринаючи лише для криків. — Я тебе знищу!

Збрешу, якщо скажу, що мені не лячно від його погроз, однак зараз усе, про що я мрію, — забратися звідси якомога подалі!

Лечу в будинок на такій швидксті, ніби Кулаченко не свій айфон виловлює на дні бассейну, а несеться за мною, як навіжений.

У будинку помітно зменшилася кількість людей, та мені не до них. Радію лише, що вільніше пересуватися.

Дивом згадую, що залишила свою сумочку на дивані й повертаю в його напрямку.

— Боря… — затуляю рота долонею та кусаю губу, щоб не закричати.

— Яна? — слабким тихим голосом озивається тіло на канапі.

Руки та ноги Бориса розкидані в різні боки, а обличчя в крові — буде, мабуть, снитися мені в жахіттях.

— Боря, як же так? Я… я маю негайно викликати швидку! — пориваюся до своєї сумочки, однак тільки я беру її до рук, як тіло Бориса оживає.

— Ні-ні, Яно, не треба… За льодом Гера побіг. Скоро все буде, — запевнює мене Боря так гаряче, ніби від цього залежить його життя. — Не турубуйся, Яно.

— За що він так, Бориску? — жалібно пищу, не вірячи, що в одній людині може вміщатися так багато люті, зла, ненависті.

Як тебе земля на собі носить, Назаре? Як ти собі сам не огидний?..

— Я боровся за тебе, Яно, — плаксивим голосом ділиться зі мною Борис. — Так хотів довести йому, що ти зі мною! Однак він сильніший, Яно…

— Не потрібно було, Боря… — відповідаю тихо. — В Кулаченка не всі дома. Він — дикий звір, а не людина.

Борис мовчить, а я тупцюю на місці, стискаючи в руках сумочку.

Лід йому принесе Гера. Швидка не потрібна. Навіщо я тут?..

— Ой-ой… — кривлячись та стогнучи, Бориско вовтузиться на дивані, здається, забувши про те, що я поруч.

— Ти ще будеш тут? — раптово запитує мене кавалер.

— Та ні, Боря, веселощів для мене на сьогодні більше, ніж я очікувала.

— Викликати тобі таксі? — не розгубивши риси джентельмена навіть після сутички, чемно запитує Борис.

— Дякую, я сама, — відмовляюся я, відчуваючи провину.

Це ж через мене йому дісталося! Кулаченко й не зачепив би Бориса, якби не я…

Не так я уявляла нашу першу зустріч! Ох, не так…

Точно не заради такого я брехала батькам.

— Я знову приїду, Яно… — всміхаючись, говорить Бориско.

Він знову приїде — як чудово. Однак чи захочу я його знову бачити — ось в чому питання…

— Я вже піду, Боря, — говорю, перш ніж повернутися та попрямувати до дверей.

— Спишемось, Яно, — чую за спиною слова у відповідь.

***

Таксі я замовила через додаток, де вказала пунктом назначення будинок Сашки.

— Яно?! — карі очі моєї подружки перелякано вирячилися, оглядаючи мій пошарпаний вигляд мокрого курча.

— Нічого не запитуй, благаю… — шепочу я, бачачи в її очах мільйон запитань, відповідати на які я не маю сил. — Дай щось із речей. Вдома так показуватися не можна.

— Гаразд, — киває Санечка і — я впевнена — мовчить тільки завдяки Титановій силі волі. — Ходімо.

Проходжу коридором її квартири, ігноруючи веселі голоси у вітальні.

Не хочу ні вечірок, ні веселощів. Хочу додому, залізти під ковдру й ніколи з-під неї не вибиратися…

Перевдягаючись, я так хвилювалася, що побачу на своєму тілі синці, адже потиски Назара були аж надто міцними. Та я з полегкістю видихаю, коли нічого підозрілого не помічаю. Лише пам’ять зберігає спогади про його бридкі слова та руки кожум’яки. Йому б шкури волів м’яти, а не до дівчат залицятися. Негідник мерзенний.

І не помічаю, як починаю шморгати носом.

— Яно… — чую незвично лагідний голос Санечки за спиною. — Поділися, що там сталося…

— Потім, Саш… — втомлено відповідаю, натягаючи на себе довгу толстовку подруги.

Я дуже втомилася.

Цей вечір мав бути романтичним та незабутнім, а перетворився у вечір боротьби, втечі та відбивання…