Глава 5.5.

Сиджу, міцно стиснувши зуби від люті, і відчуваю, що мимоволі затамувала дихання: страшно навіть дихнути зайвий раз. Здається, от-от і я вибухну, розлечуся на атоми. Ще хвилина, бодай більше однієї хвилини – і я не витримаю знаходитися з Назаром поруч.

Він просто сидить, розслаблено розкинувши руки та блукаючи по мені своїм огидним поглядом, а я… так хочу дати дьору, а не можу. Сам його погляд, ніби паралізує мою волю. Я так хочу опиратися і протестувати, але все, що мені вдається, – просто сидіти, заклякнувши, тяжко дихаючи і щосили думати, як мені вибратися.

Я не маю сумніву, що тільки зроблю хоча б одни рух – Назар відреагує миттєво і згребе мене в свої лещата. Від однієї думки про це до мого горла підступає нудота.

Та все ж кошусь на натовп. Кімната забита людьми під зав'язку. Шансу втекти немає.

Гепнути б по ньому чимось! Ти чим? З речей тільки моя маленька сумочка та келих незрозумілого питва… А вилий я його Назару в обличчя – то тільки гірше буде.

І Борі немає…

А Назар все так і сидить, дивлячись на мене, як удав на кролика, випробовуючи мою витримку, нерви та удавану хоробрість, якою… і не пахне.

– Чому ти ув’язався за мною, Кулаченко? – питаю у відчаї, роблячи якомога більший ковток повітря.

Як я зневажаю таких хлопців і таких людей! Улюбленці Долі! Пощастило бути племінником прокурора – то він гадає, що вже вхопив щастя за бороду! Мерзотник!

Назар мені не відповідає. Натомість різко подається вперед, буквально втискаючи мене в бильце дивана.

– Назар! – смикаюся вперед, але там лише його броньовані груди. 

Лапища цього чудовиська впираються в стінку дивана біля моєї талії – і я розумію: це все. Я в пастці.

– Що тобі від мене потрібно? – затиснута в кут, глухо запитую.

Коли він нарешті відповідає – я мало свідомість не втрачаю від дозованості алкоголю, що доноситься з його пащеки.

– Сама не розумієш, що? – хижо блимає очима і схиляється наді мною так, що між нашими обличчями залишається лише декілька сантиметрів.

– Відсунься, – прошу, не сподіваючись, що він почує мене.

Його шалено розширені зіниці лякають мене чи не більше за його руки, які вже так по-господарськи прилаштувалася на моїй талії.

– Не чіпай мене! – зриваюся на крик і відчайдушно вдивляюсь в натовп.

Де ж Боря?!

– Залишив тебе твій принц? – в’їдливо, з хворобливим задоволенням запитує Кулаченко і навалюється на мене ще сильніше.

– Не чіпай мене! – штовхаю його в груди, але мої маленькі кулачки не можуть протистояти цьому амбалу.

Розумію, що мені негайно потрібно щось вигадати, але що?.. Кричати та боротися і далі? Що це дасть, крім мого повного знесилення та цілковитої перемоги Назара?

Черговий погляд в бік натовпу – і нова хвиля відчаю: навіть на допомогу не покличеш. Кого?! Тут, мабуть, лише я і залишилась твереза та в своєму розумі. Інші виробляють вже таке, що Назар на їх фоні не сильно виділяється. Єдине… що в тих парочках ні над ким не чинять насильства.

– Назар! – пищу я, коли його губи ледь не торкаються моїх. – Я хочу… хочу дещо сказати!

– Сотник, схоже на те, що я зараз хочу базікати? – роздратовано питає Назар, ніби це я стала ініціатором його домагання!

– Це важливо! – наполягаю я, підбадьорена тим, що його обличчя відсунулсоя від мого хоча б на якусь відстань.

Мені прийшла шалена думка. Однак я маю випробувати її, бо іншого виходу не бачу.

– Назар, я… – слова бунтують і застряють в горлі, але я просуваю їх вперед і видавлюю з себе: – Я так не можу… Дай мені, дай мені час…

Не знаю на що я чекала. Мені просто хотілося виграти трішки часу для себе. Однак Назар схопив пальцями моє підборіддя і змусив подивитися в його холодні сірі очі.

– Скажи, що я тобі подобаюся, – наказує мені.

Це що… такий спосіб виправдати перед самим собою свої вчинки?! Мовляв, вона ж сказала, що все супер!

– Яно! – гаркає на мене, як ще той вовчисько, і міцніше стискає пальцями обличчя. – Скажи!

– Ти… – намагаюся промовити, але підборіддя затиснуте в сильних пальцях і мені нічого не вдається.

Цей телепень зрозумів в чому справа – і послабив свою хватку.

– Говори! – знову гримнув на мене.

– Ти маєш пообіцяти… – кажу тихо, але відразу ж гучніше додаю: – Пообіцяй, що сьогодні ти не будеш мене чіпати.

– Лоха знайшла? – обличчя Назара перетворюється в страхолюдську гримасу і я втискаю голову в плечі, коли його твердий лоб впирається в мій, ніби бажаючи розчавити мені череп.

– Інакше ніяк, Назаре! – хапаючись за цю єдину соломинку, намагаюся переконати цього кретина хоча б на таку поступку.

А завтра… завтра я вже щось вигадаю. 

– Якщо я пообіцяю – ти припиниш морозитися? – відчепивши свого лоба від мого, хрипло заричив цей звір в людській подобі.