Глава 5.4.

Не встигаємо ми з Бориском подолати й пів шляху до заповітних диванчиків, як дорогу нам перекриває сам господар вечірки — Гера Козленко.

— Ну, як ти, Борь? — хлопає друга по плечу, вдивляючись у його обличчя так пильно, ніби, справді, намагається розгледіти хоча б щось в подібному освітленні.

— Все гаразд, Геро, — відповідає Боря ледь роздратовано, але я не маю часу відгадувати, чому він так реагує, бо ж блакитноокий господар помічає мене.

— Сотник, невже це ти? — шкіриться Козленко, поправляючи долонею своє біляве кучеряве волосся. — Оттакої!
Довгі декілька секунд Гера стрибає поглядом від мене до Борі, аж доки не вигукує приголомшено:

— Та невже, це вона, Кріт?!

Слова Гери неприємно мене вражають.

Так і кортить запитати: «Що «невже»? Що «вона»?» Однак Бориско пильно дивиться на Геру й обіймає мою талію.

— Так. Ми разом.

— Цікаво-цікаво, — чухаючи підборіддя, Гера не зводить з мене свого такого уважного погляду, ніби побачив вперше в житті.

Відчуваю себе експонатом у музеї незвичних речей… однак продовжую стояти, бо рука Бориса на талії містичним чином паралізує мої рухи, на корені відсікаючи будь-які спроби рвонути подалі. А цього мені, зізнаюся, хочеться все більше та більше. Маю погане передчуття. Ніби станеться щось лихе…

— Добре, голуб’ята, не сумуйте. Я погнав, — посміхається Козленко, кидаючи на мене останній глузливий погляд, перш ніж піти.

А ми з Борисом дістаємся нарешті диванчиків. Як тільки сідаємо — Борис відпиває ковток від свого ірландського віскі, а я невільно милуюся його обличчям.

Хай там як, а він все-таки красень… Дещо гострі вилиці роблять його овальне обличчя по-скульптурному вродливим. А вже ж ці медові очі видаються мені казковими.

— Чому ти не п’єш свій ананасовий сік, Яно? Не смачний? — посміхаючись, Боря переводить на мене зацікавлений погляд.

Я всміхаюся у відповідь і відпиваю ковток… однак не встигаю проковтнути його, як моє горло обпалює чимось гірким, міцним та дуже не смачним.

— Боря… — махаючи рукою біля рота, я скорчую обличчя і вражено дивлюся на хлопця, — мені налили щось міцне й непевне… Горло палає!

Борис дивиться на мене дещо глузливим поглядом, але все-таки дивується:

— Не може бути… Мабуть, помилились.

— Мабуть, — не можу навіть говорити нормально через відчуття аномальної спеки в ротовій порожнині.

— Борь… — жалібно тягну його ім’я, — а принеси мені, будь ласка, води…

Щось незрозуміле для мене блимає в погляді Борюнчика, але я не маю часу вивчати це, бо ж цілком зосереджена на своєму страждаючому горлі.

— Звісно, Яночко, — натягнуто посміхається Бориско. — Декілька хвилин почекай.

Запевнивши мене, мій принц скаче за водою.

А я лічу секунди до його повернення. Розглядаю натовп і дивуюся, як же багато тут студентів з мого університету.

Хвилини невтомно збігають одна за одною. Уже й горло не болить і вода не потрібна, а Бориса досі немає!

Тягнуся за телефоном, щоб написати хлопцю: чи він, бувало, не забув про мене?.. Аж раптом біля мене на диван падає знайоме тіло.

— Нудьгуєш, Сотник? — моторошний вищір Назара Кулаченка – перше, що я бачу, повернушись в бік хлопця.