Глава 5.3.

— Як тобі вечірка? — запитує мене Бориско, як тільки ми відійшли від Кулаченка та Вербіцької.

— Як тобі сказати… — напевно тягну я, все ще знаходячись під неприємним враження від зустрічі з двома чудовиськами. — Не скажу, що я в захваті…

— Далі буде краще, — загадково всміхається Борюнчик, продовжуючи мене обіймати.

— Дуже сподіваюся, — зітхаючи, щиро йому відповідаю.

Якщо далі буде гірше — я офіційно внесу Бориса та цей вечір у найбільше розчарування літа!

Досить вміло пробираючись через натовп гуляк, хлопець виводить мене з передпокою в простору вітальню, у якій так само панує напівтемрява та блимає дурнувате освітлення кімнати.

Музика тут лунає аж надто гучно і я так бажаю щосили затулити вуха.

Що ж… не така велика втрата, що я не бувала на цих вечірках раніше. Поки що я нічого захоплюючого для себе не побачила. Навпаки: суцільний морок розчарування!

Борис підводить мене до свого роду танцювального майданчику і я думаю, що, мабуть, він хоче запросити мене на танок, однак… ми не зупиняємося там і проходимо ще декілька кроків, після чого опиняємося перед справжнісінькою велетенською барною стійкою!

— Ох… — видихаю я, розглядаючи безліч склянок, у яких так красиво відбиваються спалахи світломузики.

— Що замовляєте? — підморгує мені бармен, зовсім юний хлопець на вигляд взагалі років 16!

— Що ти п’єш, Яно? — обіймаючи мене за талію, Борис із такою цікавістю дивиться в мої очі, ніби чекає від мене відповіді на запитання «Чи любиш ти мене чи ні?».

— Я… — у горлі аж пересохло від вигляду всіх пляшок, які бачу на полицях за спиною юнака-бармена.

— Почнімо з «Апероля», — дивлячись на мене, робить замовлення Борис.

— Я не буду пити! — нарешті приходжу я до тями. — Тобто… я буду сік чи воду… — говорю, дивлячись в очі Бориски й не розумію, чому я себе почуваю зараз так непевно…

— Яно, ти ж не маленька… — не зводячи з мене очей, Борис тихо сміється. — Обери щось міцніше. У Гери завжди чудові напої.

— Підтримую! — всміхається юнак-бармен.

А я ледь стримуюся, щоб не закотити очі. Ще б у Гери Козленка не були найкращі напої! Та після його вечірок парубки та дівчата тижнями з дому не виходять!

Матінко, невже Борис зовсім не знає свого друга? Чи може таке взагалі бути?..

— Я буду сік. Ананасовий, — безапеляційно говорю я, відчуваючи, що що б я не випила, а гіркоту, яка розлилася в моїх грудях, це не підсолодить…

— Гаразд, — просто говорить Борис і відразу ж повертається до бармена, повторюючи моє замовлення. — А мені ірландський віскі.

Похмурнію, проти волі уявляючи, що подумав би тато, якби побачив цю сцену… Повертаюся до танцполу, критично оглядаючи натовп.

Вавилонське стовпотворіння відпочиває… Який лютий гармидер! Я б радше посиділа в затишній кав’ярні, спілкуючись на ті цікаві теми, які ми обговорювали в переписці...

Не минає і хвилини, як наші напої вже готові. Борис забирає свою руку з моєї талії, щоб взяти свій напій, а я проти волі зітхаю з полегкістю, бо ж від його дотику я почуваюся не дуже комфортно.

— Поспілкуємося он на тих диванчиках, — вказуючи підборіддям кудись у протилежний бік кімнати, сказав Борис і знову обійняв мою талію.

Я лише киваю, намагаючись ігнорувати те пекуче розчарування, яке розливається по моїм венам кожну наступну хвилину, що я перебуваю з цим… ніби чужим мені хлопцем. Невже це з ним я переписувалася годинами? Невже це він розповідав мені стільки всього цікавого та захоплюючого? Не вірю, люди милі… Цей мовчазний, таємничий хлопець зовсім не схожий на того приязного веселого парубка…

Що ж, уже прийшла, Яно, то відступати нікуди! Підемо ще до диванчиків. Може, хоча б там Бориску проб’є на розмову…