Глава 5.2.

— Сотник? — хриплим від безкінечного паління голосом хлопець і далі обпалює мою шкіру своїм диханням. — Яка честь, що ти відвідала нашу скромну вечірку, — у звичній дурнуватій манері Назар розтягує слова, насолоджуючись моєю цілковитою розгубленістю.

— Не чіпай мене! — кричу я, коли його лапи хапають мій лікоть і повертають мене до нього обличчям до обличчя.

— Раджу бути не такою норовливою, як зазвичай, Яно, — задираю голову вгору, щоб побачити його холодні сірі очі. — Тут тебе вже ніхто не врятує.

Виточене жорстоким скульптором обличчя ніколи не червоніє. Навіть тоді, коли Кулаченко лютує (а лютувати для нього — перманентний стан) — його обличчя бліде, як у тої самої Смерті чи Кощія Безсмертного!

Такий широкоплечий дужий здоровань, що йому б людей з-під завалів витягувати та дітей рятувати! А він займається тим, що мені допікає!

— Ти з Мері поспілкуйся, Назаре, — намагаюся навіть приязно всміхнутися тільки б врятуватися з його сталевих лещат. — Вона якраз до вас збиралася. А я піду, в мене тут справи є…

Ступаю лише крок вбік, як потиск Назара на моєму лікті стає таким пекучим, що я не втримую зойка.

— Що ти виробляєш, Кулаченко?! — шиплю на нього, бідкаючись про свою ледь не вивихнуту руку. — Ведмідь!

Ще б і вдарила його, але боюся про наслідки для себе. Він же цілковитий неадекват! Повністю втрачена людина… Закінчений негідник!

— Я прийшла до хлопця, ясно тобі? — не маючи великої надії, я, однак, намагаюся апелювати до залишків сірої речовини в його мізках, сподіваючись, що хоч щось вправить їх Назару та змусить відчепитися від мене! — Тримайся від мене подалі!

Моторошний сміх Назара проникає під шкіру, викликаючи свербіж, запалення та бажання бігти, куди очі дивляться. І ні за що не озиратися назад.

Затія з вечіркою все більше здається мені божевільною!

— І де ж він, твій міфичний хлопець? — підключаючись до реготу Назара, Вербіцька підходить до нас і малює руками силует того уявного, на думку Мері, хлопця.

Дивлюсь на них сердито, але не маю уявлення, як впоратися з ними!

Тандем цих навіжених просто створений для моєї погибелі!

— Яно? — чую незнайомий голос майже за своєю спиною.

Регіт Назара та Мері одночасно затихає. Я досі в лапах чудовиська, проте намагаюся хоча б обличчя повернути до почутого голосу.

— Яно, це ж ти? — на мене дивиться кароокий хлопець з хвилястими романтичними кучерями — саме такого хлопця я щодня бачу на аватарці в перписці з Борискою!

— Боря! — відштовхую від себе Назара, який, на диво, піддається і не робить нових спроб заграбастати мене. — Як я рада тебе бачити! — щиро говорю, оглядаючи високого худорлявого хлопця в бежевому світері та світлих джинсах.

Повірити не можу, що він ось тут поруч! Реальний і дорогий…

— Ти тут… — шепочу губами, не наважуючись обійняти його. Налякана та розгублена, так і стою в очікуванні його дій.

— Ось ми й побачилися нарешті, Яна, — всміхається Борис своїм теплим медовим поглядом.

Однак довго він на мені не затримується. Вже наступної миті Боря дивиться мені за спину – і я бачу, як в його очах з’являється неприязний блиск.

Не встигаю навіть повернутися, щоб прослідкувати, що ж насторожило Бориску, як мої рецептори вловлюють знайомий термоядерний аромат — і вже наступної миті тяжка рука падає на плече, ледь не звалюючи мене додолу.

— Отже, вона? Серйозно? — доки я борюся з лапою цього дикого звіра, сам він, як ні в чому не бувало, теревенить з Борисом!

— Так, — твердо й дещо жорстко відповідає йому мій рятівник, після чого скидає ручищу Кулаченка з мого плеча, притягує мене до себе й обіймає. — І ми вже йдемо.

Навіть не дихаю, доки хлопці вороже переглядаються один з одним. На Назара й дивитися боюся — здається, він зараз вибухне від люті.

Навіть Марічка зрозуміла, що коїться щось непевне – у телепатичну розмову хлопців не втручається.

— Ходімо, Яночко, — лагідно говорить Борюнчик і я ступаю один крок за ним, кинувши останній погляд на Назара.

Про що майже відразу шкодую, бо ж хлопець не дивиться, а випалює мене своїми очиськами. Від страху притискаюся до Бориски ще ближче й радію, що він поруч, бо мене переслідує відчуття, що Кулаченко ладен придушити мене голими руками через незрозумілу мені причину. А втім… Назар завжди був відбитим.

_________

Ну, що, любі мої? Як вам хлопчики?)

Далі буде драматично) залишайтесь на лінії) Нам би пережити цю ненависну вечірку — і ми згадаємо, що історія в нас все-тики – ромком!

Безмежно дякую за ваші відгуки та зірочки! Вони мотивують мене, як ніщо інше, продовжувати цю історію))