Глава 5.1.

Перебуваючи на вулиці, я і не підозрювала (хоча могла б здогадатися!), що в будинку вже така штовханина та галас.

Музика лютувала, напівтемрява в приміщеннях та блискіт яскравих ліхтариків, можливо, і здавався комусь стильним — мене ж усе це випробовувало на міцність.

Навколо тинялися мої ровесинки, з деякими я навіть була знайома. Мені не потрібно було ретельно їх оглядати, щоб зрозуміти: багато з них вже знаходяться в потрібній для вечірок кондиції.

Блукаючи серед цих живих мерців і сіпаючись від спалахів світломузики, я мало не стала жертвою моєї скаженої одногрупниці.

— Сотник? — витріщила вона на мене свої бликитні очі. — Це, справді, ти чи в мене галюцинації?

Марійка Вербіцька (але сама вона наполягала на Мері й не інакше!) власною персоною стояла переді мною у весь свій високий зріст, який і без метрових підборів був вищий чи не на голову за мене.

Таких називають моделями. Тими самими супер-пупер!

Пухкі — не її — губи, філери в щоках та багато інших цікавинок, якими так люблять забавлятися багаті (і не тільки) дівчата.

— Виглядаєш непогано, — перекидаючи на інше плече свою довгу шевелюру такого ж не її — як і все на ній — білявого волосся, Марійка просканувала мене з підошов моїх скромних босоніжок до мікроскопічних коротких волосинок на шкірі голови.

Я мало не сказала їй «дякую», як Вербіцька нагадала мені, що гусак свині не товариш:

— Звісно ж… непогано для бідноти, — скривила вона свої губи так бридливо, ніби сама присутність «бідноти» на одному з Мері квадратному метрі доставляла страждання її існуванню.

— Невже мамуся і татусь відпустили їхню пай-дівчинку на вечірку? — ігноруючи моє небажання розмовляти з нею, Вербіцька продовжувала зачіпати мене за живе.

Ох, мені б десь усамітнитися та сповістити Бориску, що я вже тут! Однак Марійка вже намітила мене своєю здобиччю на цей вечір і, вчепившись кігтями в мій лікоть, вишкірилася посмішкою саблезубої тигриці:

— Ходімо до нас, Янусику… — промуркотіла мені ледь не в саме вухо. — Хлопці будуть раді побачити тебе.

Мороз цілує мою шкіру від її слів.

Ні, ні, ні…

— Ні за що! — випалюю я аж надто емоційно і, опанувавши себе, додаю: — Я тут маю з деким побачитися.

— В тебе побачення з деким ТУТ? — вона так виділила те нещасне «тут», ніби це якась фантастика, що мене може чекати хтось серед запрошених гостей на це свято розбещеної молоді.

Втім, я вже й сама диву дивуюся: невже таке може бути?..

— Твій дехто знайде тебе й сам, — аж надто солодко посміхнулася Мері. — Якщо ти йому цікава, звісно ж…

— Цікава! — випалила я, втомлена цією причепою. — Залиш мене в спокої, Вербіцька!

Диву дивуюся, звідки в цієї довготелесої худорлявої дівиці така сталева хватка рук, що навіть я з моєю закваскою дитини вулиці не можу вирватися з її потиску!

Втім, я думаю, головні фактори – це стресова ситуація та моя розгубленість у незвичних умовах.

— Годі брикатися, Сотник, — чую металеві нотки в голосі Вербіцької, яка ще хвилину тому муркотіла мені кішечкою. — Нас чекають. Ходімо!

— Нікуди я з тобою не піду! — пручаюся я щосили та неочікувано вириваюся і ступаю назад.

Мені б уже побігти та зникнути з очей цієї навіженої, однак я не можу ступити й кроку, бо відчуваю, що врізалася в чийсь сталевий торс.

Аромат термоядерних парфумів, який я не сплутаю ні з чим, різко вбивається в мої ніздрі.

Хлопець ще не говорить, лише дихає алкогольними випарами на мою шию, а я вже знаю, хто стоїть за моєю спиною.

Моє живе жахіття, катюга та задирака — Назар Кулаченко власною персоною.